Читати книгу - "Останній раз"

Револьвер, випадаючи з руки, глухо стукнувся об підлогу. Не опускаючи своєї озброєної правиці, Антон повільно підвівся. Зашите місце боліло, перед очима навіть застрибали зірочки. Цікаво, все ціле там, усередині, чи щось таки розірвалося? Навряд чи, особливо різких рухів він, попри все, не робив. Мотнувши головою, аби прогнати пістрявий хоровод зірочок, Антон вийшов з кімнати. Промічник пробіг по супротивнику, вихопив із темряви закривавлену сорочку, непотрібний «парабелум» біля опущеної правиці і вперся в перекошене від болю молоде, аж надто молоде обличчя. Хлопець примружився, та Антон не поспішав прибирати світло. Відкинувши ногою «парабелум», він, кривлячись, присів навпочіпки і, зовсім не відчуваючи жалю, навіть навпаки, прагнучи завдати пораненому ще більшого болю, тицьнув дулом йому в обличчя. Той скрикнув, але очей не розплющив.

— Хто вас послав? — Антон говорив неголосно й уривчасто, не припиняючи давити дулом у вилицю. — Швидко кажи, сучара!

Він не погрожував хлопцеві, що вб’є його чи скалічить. Той і так поранений, а крім того, навіть біль не заважав йому розчовпати, що з цієї секунди життя обірвалося. Якщо його не пристрелить ворог, його обов’язково доб’ють друзі. Коли вранці від засідки тут, на квартирі, не буде ніяких звісток, вони приїдуть, оцінять ситуацію і допоможуть померти тим, хто з волі господаря квартири залишився жити. Возитися з ним, звичайнісіньким рядовим, ніхто не буде, просто бойова одиниця, гарматне м’ясо. Так що буде він відповідати на запитання чи ні — нічого від цього не зміниться. Хіба що муки припиняться раніше...

З рота хлопця вирвався здавлений стогін, потім його тіло обм’якло, і обличчя набуло дивного байдужого виразу. Втратив свідомість. Антон люто лайнувся, намацав пульс, випростався, знову перекривившись від болю, пройшов на кухню. Пив він рідко, але спиртне в хаті було. Взявши з холодильника наполовину порожню пляшку горілки, Антон повернувся до пораненого, підхопив його під руки, притулив до стіни так, щоб тіло знаходилося у напівлежачому стані, поплескав хлопця по щоках, а коли той почав приходити до тями і знову слабо застогнав, притулив горлечко пляшки до його губів і, нахиливши пляшку, влив до рота кілька крапель. Хлопець ковтнув, зробив ще один ковток і лише тоді закашлявся, задихав важко і розліпив очі. Антон знову легенько поляскав його по щоках, а потім навідліг ударив тильною стороною долоні так, що з носа зацебеніли струмочки крові.

— Хто вас послав? Не мовчи, падло! Хто? Ну!

— Круг-гли-й, — слово хлопець вичавив разом із протяжним стогоном: — Круг-глий... Малах-хов...

Запитувати ще про щось було безглуздям. Що серйозне може знати звичайний бойовик? Антон поставив пляшку на місце. Потім пройшов до ванної. Присвічуючи ліхтариком, затиснутим у зубах, зняв велике овальне люстро, з деяким зусиллям вийняв кілька квадратиків кахляної плитки. Тут, у спеціально зробленому під час капітального ремонту заглибленні, лежали акуратно стягнуті гумовими стрічками пачки стодоларових купюр. Антон склав їх у раковину, зверху недбало кинув півдесятка паспортів, усі на різні імена, всі справжнісінькі й абсолютно надійні. Більше в тайнику нічого не було. З кімнати Антон приніс невеличку шкіряну сумку. Рухаючись квартирою, кілька разів переступав через тіло, що лежало у передпокої. Здалося навіть, що поранений стогнав. Можливо, цей, що в кімнаті, теж іще дихає. Напасник із кухні точно вбитий наповал, адже стріляв Антон майже впритул, а в іншого, того, хто мимоволі нагадав йому грудну мішень у тирі, куля може бути або в горлі, або в грудях. У всякому разі, небезпеки немає тепер жодної. Переклавши гроші й документи в сумку, Антон, підкоряючись швидше звичці, ніж бажанню приховати порожній сховок від стороннього ока, повернув плитку на місце і повісив люстро.

Зброю вони зберігали в комірчині. Особливо не ховали тому, що майже не приймали гостей. Та побачивши розстебнуту сумку, Антон зайвий раз переконався — незвані гості робили трус. Цікаво, чому вони навіть не винесли зброю з комірчини? Незареєстровані стволи будь-кому знадобляться. А там зберігався непоганий арсенал: розібрана снайперська гвинтівка Драгунова, два «калаша», один АКМ, «узі», два «Макарови», пара «кольтів», причому один — красень «пітон», поліцейський спеціальний. Ще в наявності штик-ніж, спеціально посаджений на зручне гумове руків’я, п’ять гранат Ф-1, окремо — запали до них, три пластикових вибухівки, детонатори теж окремо, запас обойм та магазинів. Самі вони ніколи не купували зброю напряму, тільки через надійних посередників, котрим було все одно, хто вони — клієнтура в таких людей не така широка, але й не обмежена кількома замовниками. Сумка відтягувала своєю неабиякою вагою руку, але Антон вирішив забрати з собою все. Зброя, гроші, документи. Більше їм із Вітою нічого зараз не потрібно.

У темряві цокав годинник, біля вхідних дверей глухо стогнав поранений бойовик. Антон прилаштував револьвер за пасок джинсів, сховав ліхтарика до кишені, перекинув через плече сумку з грошима, підхопив спакований арсенал. Він не завдав собі клопоту, відтягуючи хлопця від дверей, просто відіпхнув тіло дверима, переступив через лежачого і назавжди покинув своє житло.

Віта ні про що не питала. Допомогла поставити важку сумку в багажник, сіла за кермо. Недбало кинувши сумочку з грішми назад, Антон умостився спереду, відкинувся на сидінні, закурив. І лише тоді, коли машина рушила з місця, він, не повертаючи голови, дивлячись просто поперед себе на вогні нічного проспекту, промовив:

— Круглий. Малахов.

У Кота ніхто не брав трубки. Зрозуміло. Антон замислено покрутив у руці слухавку, що монотонно гула, для чогось уважно глянув на неї, наче гіпнотизуючи, поклав на важіль.

— Думаєш, через нього вийшли?

— Нічого я не думаю, — Антон розтягнувся на підлозі, стояти через біль унизу живота було досить незручно. — Він просто міг відповісти на деякі запитання. Всюди крутиться і мусить багато, як на такого, знати. Чому — мусить? Знає забагато! Ці знання мусять комусь-таки набриднути. Хоча б тому ж Малахову.

— Як би там не було, перебалакати з ним неможливо.

Антон примружив повіки. Збудження, принесене сутичкою, спало остаточно, та ось саме тепер розслаблятися не слід. Так, вони відірвалися від «хвоста». Гаразд, дізналися, кому вони заважають. Прекрасно, супротивник втратив з півдесятка бійців. Що далі?

— Значить, так, — не розплющуючи очей, Антон ляснув себе по обтягнутому джинсою стегну. — Будь-які колишні контакти припинити. Забути. Нас нема ні для кого. Отак от: були й нема. Інопланетяни забрали.

— Було б добре, — Віта й собі вмостилася на підлозі, поклала голову Антонові на груди. — А маклер?

— Ніяких маклерів,