Читати книгу - "Три листки за вікном"

– А покорися своїй пані, а виповни її волю! Звільни сам себе й одягни злоту одежу, щоб бути нам паном!

– Робіть своє! – сказав Мойсей. – Не стану я покірний тій, котра приневолює до чужолозтва. Яка користь людині, коли придбає весь світ, а пошкодить своїй душі – який викуп дасть людина за власну душу?

Тоді вдова зовсім утратила розум. Мойсея привели до неї в покій, роздягли й поклали до її ліжка. Вона прийшла до нього гола й почала цілувати й милувати його.

– Не думай, – сказав із усміхом Мойсей, – що я не можу цього зробити. Гидую тобою як нечистою.

Тоді била його розсерджена пані по обличчю, била й плакала, наказувала й просила, щоб покорився він їй, але був Мойсей як неживий і беззвучно приймав удари.

На те зовсім роз'ятрилася жінка. Наказала бити Мойсея по сто ударів на день, і було це сповнено – били його аж доти, доки не втратив він краси своєї. А на довершення всього обрізано йому тайні члени.

– Як не мені, то нікому! – скрикнула пані. Але не довелося їй по тому довго панувати. Через кілька день до її замку вдерся повсталий люд. Її вбили й викинули псам на покорм, а Мойсей, звільнившись і вилікувавшись, рушив у довгу дорогу, аж доки не принесли його ноги аж на береги Дніпра, де він вступив у ворота Києво-Печерської лаври. Тут оповів про свої муки, й ретельно слухали його брати во Христі. Під час тієї мандрівки він посивів та зігнувся і виглядав справжнім дідом, хоч був ще в зовсім молодих літах. Може, тому недовгий вік йому судився: десять років прожив блаженний у монастирі, а відтак і помер. Всі ті десять років ходив він не такий спокійний і веселий, як раніше, і майже ніколи не освітлювала його вид ясна усмішка – все про щось думав, але міркуваннями своїми не поділився ні з ким. Те навіки залишилось у божій таємниці, відомо тільки, що нічим не пошкодив своїй святості Мойсей.

Братія дивилася на нього із захопленням та страхом: не кожен міг похвалитися, що знайшов би силу вчинити саме так.

Перед смертю Мойсей любив сідати так, щоб видно було повноводний Дніпро, і годинами стежив за мінливими спалахами на воді. Особливо радо спостерігав він схід сонця – це був, здається, єдиний момент, коли його обличчя на мент оживало.

Мойсея поховали в Лаврських печерах і нарекли святим. Дух його навідував декого з ченців і багатьох із простих смертних: смертних переконував стригтись У чорне духовенство, а ченців розстригтися й жити звичайним людським життям.

РОЗДІЛ XXIX,

у якому Турчиновський оповідає про те, як виставляв він у Шклові свою драму

По годинах мук та натхнення виклав я на папері драму свою. Поставити її у Шклові було не так і легко. Одне, що бракувало мені помічників, а друге, й часу вільного не мав я багато. Проте лучилися мені з Києва два спудеї, котрі хотіли в Могилеві чи Орші ходити до тамтешніх шкіл і яких не прийнято, бо православної були вони віри. Я умовився з ними, і спудеї залюбки згодилися виступити в моїй «Мудрості передвічній» (до речі, моя драма із тією, такої ж назви, що виставлялася на кону Київської академії, як помітить розумний і багатознаючий читач, не мала нічого спільного). Обидва студенти добре знали, як грати у виставі, бо самі, як і я колись, лицедіяли на кону Київського колегіуму. Все було розподілено й вивчено, я мав грати Мойсея, один із спудеїв Рицаря і Козака, другий – мандрівця, що шукав на безлюдді волі. Мої хористи грали інші ролі, а я всіма керував.

Зала була забита людьми, бо такого не бачив у Шклові ще ніхто, прийшли благочестиві і римляни, тобто єзуїти й домініканці. Я дивився крізь шпарку на цих різноманітних людей, і в мене боязко завмирала душа. Мав відбутися урочистий момент у моєму житті – на нього покладав я багато. Інколи так буває: настає мить, у якій відбивається існування людське, хоч ззовні все звичайне: так само світить сонце, гребуться в траві кури, ходять люди, розмовляють, їдять чи п'ють. Чи не тому дививсь у шпару нашої завіси з острахом, а ще мучило мене погане передчуття.

Оглядав людей і ніби когось серед них шукав. Сотня облич пропливла повз мій зір – зала була набита головами, і серед того множества лиць раптом вирізнив одне. Це був знайомий мені органіст із римо-католицької церкви, і я не раз з ним здибувався. Але сьогодні його обличчя було зовсім інакше; так, я не помилявся: органіст увіч нагадав мені моїх співподорожан-здирців й колишнього регента. Я розхвилювався, помітивши те, аж мимоволі почало те обличчя потворитися, – змушений був заплющитися.

«Знову те саме, – подумав я, – знову бачу перед собою противенця!»

Публіка нетерпеливилася, навіть ногами тупотіла, і я подав знак. Двоє хористів потягло завісу, і я опинився серед кону в Мойсеевому костюмі, закутий у тяжкі вериги. Мене відразу ж охопило піднесення, яке відчуваю хіба під час співу, – зовсім забув я про свої лихі передчуття.

«А що, – подумав, – коли б і справді я став Мойсеєм? Прегарним і сильним духом!»

Упевнені завжди були ворогами моїми, завжди кпили і збиткувалися наді мною. Я ж був невпевнений і через те обережний. Не відчував себе паном на землі, а тільки гостем, який не знає світу, бо занадто той здається йому широкий. Упевненим може бути лише той, для кого світ – все, що лежить перед очима.

Але я грав Мойсея, тож мусив бути ним.

«Чи впав би я в боротьбі з тією жінкою?» – подумалося мені.

Та жінка – світ, вабливий, повний оман. Він обіймає людину усією розкішшю свого буття. Не однаково приймають його люди: одні в ньому, як дерево чи квітка, а інші його бояться. Мойсей боявся жінки й захищався від неї через повстримність. Був мужній, але природа позбавила його того, що найтісніше в'яже з нею людину…

Я терпів тортури, які начебто чинили наді мною люди вельможної чужоземки, а обличчя моє освітлювала усмішка, Та, якою рятувався Мойсей перед дикою силою натури нашої.

Зала уражено мовчала, а я раптом побачив кажана. Залетів уночі під стелю й приліпивсь у кутку, ніби грудка. Чорна завмерла грудка, яка чекає темряви, щоб