Читати книгу - "Бронзовий чорт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Що занадто, то нездорово, – мовив, розтягуючи слова, але Юрко вмочив таки руки й вилив повну пригорщу на голову, з задоволенням відчуваючи, як холодна вода стікає за комір.
– Файно… – засміявся стиха. Знову стало легко на душі, ніби й не було виснажливої спеки і не готовий був пожертвувати півжиття заради ковтка звичайної водш Ось вона, вода, залийся нею, пий, скільки хочеш, і нічого в ній нема особливого.
Муха, м'яко ступаючи, подався до хати. Двері були замкнені, сотник зазирнув до освітленого вікна, однак нічого не побачив за фіранками й перейшов до другого. В маленьку щілинку вловив якийсь рух у кімнаті. Сотник постукав у шибку обережно, пучками, постукав коротко, прислухався і знову постукав,
У хаті, здається, знялася метушня, нараз світло погасло, і Муха скоріше відчув, ніж побачив, що хтось розглядає його в щілину. Нарешті фіранки трохи розсунулись і чоловічий голос запитав коротко:
– Хто?
– Тут мешкає Петро Семенюк?
– Так.
– Прошу відчинити.
– Хто ви?
– Від Сороки.
Фіранки зсунулися, і через кілька секунд клацнула клямка на дверях. На подвір'я викотився низький, опецькуватий чоловік з великим черевом. Уважно роздивився гостей з автоматами і, – не кажучи ані слова, пропустив до хати.
У кімнаті знову світилася гасова лампа, апетитно пахло свіжоспеченим хлібом, і від того запаху в Юрка запаморочилася голова, відчув такий напад голоду, що зупинився просто в дверях, і сотник вимушений був підштовхнути його.
Господар зайшов останній, але проминув гостей і став так, щоб розгледіти прибульців, – просвердлив буравчиками близько поставлених пронизливих очей, видно, перше враження було позитивне, бо запитав без церемоній:
– І що звелів передати мені пан Сорока?
– Сьогодні в лісі спекотно, – не гаючись, заявив Муха.
– Дяка богу, погода, здається, встановилася, – відповів Семешок і одразу заметушився: – Ми чекали на вас ще вчора, влаштовуйтесь, панове, але хіба вас тільки двоє?
– Так, тільки двоє. – Сотник поклав шмайсер в кутку на лавку, і Юрко приладив поруч свого. – Оточили нас на хуторі, може, чули хутір Раковий, оточили енкаведисти й поклали всіх, тільки нам з Гімназистом пощастило прорватися.
Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семешок усе ж журливо похитав головою і мовив скрушно:
– Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. – Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.
Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.
– Стомилися ми, – мовив сухо, – й голодні.
– Авжеж, – заметушився господар, – звичайно, стомилися і голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. – Він визирнув до сусідної кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: – Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…
Зіну, либонь, не треба кликати, з'явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах – була вона років на п'ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.
Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.
– Ходи сюди, Петрику, – не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево слухняно прослідував за нею.
Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній затишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл таріль з нарізаним великими шматками хлібом, пляшку самогону, сало, свіжі огірки, помідори. Кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще й обчищені соковиті білі цибулини. Юрко рішуче пересів з цератового дивана на стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною – не міг чекати, поки накрають сала.
Сотник виявився стійкішим: налив усім у чарки, поставлені Семенюком, почекав, поки Зіна принесла з кухні ковбасу й холодець, і тільки тоді, мовивши коротке «будьмо», вихилив чарку й непоспішливо закусив помідором. Потім переклав собі мало не півтарелі холодцю і почав мегелити його жадібно, плямкаючи губами й ні на кого не звертаючи уваги.
Коли вгамували перший голод, Семенюк, який дивився поблажливо, налив ще по чарці й запропонував:
– За нашу справу, панове, за справу, яка не обходиться без втрат, але ж ми боремось і сподіваємось на краще!
Сотник вихилив чарку одразу, зрештою, йому, було байдуже, за що пити: самогон господар поставив непоганий, і він смакував Мусі, а Юрко відсунув свою чарку й взявся до ковбаси. Семенюк спробував був заперечити – мовляв, за справу ж, але Муха підтримав хлопця:
– Не п'є він, і не треба вмовляти, бо нам більше зостанеться. – Він весело зареготав і глипнув очима в бік кухні, в дверях якої з'явилася господиня із сковорідкою підсмаженої картоплі. Коли вона встигла це зробити, було таємницею, але факт залишався фактом, картопля парувала й пахла підсмаженим салом, вона викликала ентузіазм не тільки в гостей, Семенюк, який, певно, вже повечеряв, але був не від того, щоб повторити все спочатку, наклав собі півтарілки й налив ще під картоплю, та й грішно було б не випити під неї, бо засмажила її господиня із знанням справи, й великі шкварки лежали в ній.
Тепер випила й Зіна, вона присіла на край стільця, пила, маніжно випнувши губи, здавалося, з огидою, але вихилила чарку до дна, закусила помідором і почала пробачатися за скромний стіл.
Звичайно, він програвав у порівнянні з Сорочиним застіллям, але Юрко цілком законно обурився і висловив своє обурення, може, дещо запально, проте саме ця запальність і припала до душі господині, бо сама підклала хлопцеві холодцю і підсунула ковбасу – справжню домашню ковбасу з часником у топленому салі.
Юрко вже наївся, проте від ковбаси не зміг відмовитися, поклав шмат і посміхнувся господині, але та, либонь, не помітила його посмішки, бо зайнялася вже сотником.
Муха сидів, відкинувшись на тверду спинку грубого стільця, очі в нього блищали, і всім виглядом своїм він наче виказував умиротворення і задоволення життям. Що значить нарешті напитися і наїстися, подумав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бронзовий чорт», після закриття браузера.