Читати книгу - "Золотий дім"

вітальні, не сяяли в новій люстрі у їдальні й не блимали в нових газових камінах, що взимку нагріватимуть своїм полум’ям викладені камінчики, а ті світитимуться приємним модним світлом. Правдою було те, що цей оновлений інтер’єр не був уже тим старомодним, обжитим світом, який створив їм Нерон Ґолден для життя, коли вони вперше сюди приїхали. Цей простір був одержимий якоюсь тривожною сурогатною іншістю, якої не було в попередній версії, теж своєрідній імітації життя. Але ні! Справа була не в будинку. Зміна крилася в ньому самому. Він сам був тією темрявою, яку відчував навколо себе, він був тією силою, що стягувала докупи стіни й опускала стелю, наче в будинку з фільму жахів, і витворювала атмосферу пригніченості й клаустрофобії. Будинок, щиро кажучи, був набагато світліший, ніж колись. Це сам Д потемнів.

Він утікав від того, до чого — і він про це знав — одночасно рухався. Знав, що це надходить, та це не означає, що воно йому подобалося. Навпаки — він це ненавидів, а відчуття неуникності якраз і витворило бурю, що його тепер оточувала. Він хотів потрапити в свою кімнату й зачинити двері. Він хотів зникнути.

Коли я думаю про Д в цей критичний момент, мені згадуються слова Теодора В. Адорно: «Найвищою формою моральності є не почуватися як удома у власному домі». Так, почуватися некомфортно через комфорт, непокоїтися через спокій, ставити під сумнів припущення, що зазвичай радісно приймаються як належне, стати викликом перед тим, що більшості людей є простором, де вони почуваються вільними від викликів; так! Оце моральність, піднята на таку висоту, що може бути названа ледь не героїзмом. У цьому випадку «дім» Д Ґолдена був навіть більш інтимним простором, ніж родинний будинок: цим домом було — ні більше ні менше — його власне тіло. Він був не на своєму місці у власній шкірі, переживаючи в яскраво вираженій формі цю віднедавна важливу варіацію на тему дихотомії розуму та тіла. Його нематеріальне Я, розум, починало наполягати на тому, щоб бути тим, що тіло, його матеріальне Я, заперечувало, а результатом цього було фізичне й психічне страждання.

У домі Ґолденів панувала тиша. Він постояв якусь мить на сходовому майданчику другого поверху, біля входу до батькової спальні. Її двері були зачинені, зате в проймі дверей сусіднього приміщення — колись додаткової спальні, а тепер гардеробної Василіси Арсеньєвої — перед ним відкривалися стійки, завішані мерехтливими у промінні надвечірнього сонця сукнями, ряди за рядами полиць із агресивно високими підборами. Із цим буде проблема — ці слова проникли в його свідомість із якогось невідомого корабля-носія, що витав за атмосферою над лінією Кармана, твої нижні кінцівки величезні, ти не годишся, бо в тебе завеликі ноги, я так тебе ненавиджу через твої великі ноги. Еге ж, Фетсе Веллере, так, як ти співав. І тепер ці великі ноги завели його, з власної волі, прямо всередину тієї кімнати, де аромат пачулі сильніший, ніж деінде в цьому домі, цей аромат вона принесла з собою, щоб перебити всі запахи, які були тут раніше, — Василіса Арсеньєва, тиха й по-кошачому зверхня, що залишає свої сліди, де лише не ступить. А руки його витягуються до цих суконь, він занурює своє лице в пахучих блискітках, вдихає, видихає, вдихає. Темрява навколо нього відступила; кімната світилася сяйвом, що могло бути навіть щастям.

Скільки часу він там провів? П’ять хвилин чи п’ять годин? Він не мав уявлення, стільки емоцій скупчилося в ньому, його єство перетворилося на вир сум’яття, але який же приємний дотик, яка ніжна тканина при щоці, яке дивовижне відчуття, відчуття гламуру, як він міг це заперечувати, і те, що з цього виникало, було наступним кроком.

У дверях стояла Василіса й спостерігала за ним.

— Чи я можу чимось допомогти? — запитала вона.

Чи я можу чимось допомогти, справді? — начебто вони були в торговому центрі й вона звинувачувала його в магазинній крадіжці — така пасивно-агресивна, стоячи спокійно в дверях і навіть легко всміхаючись, тільки не треба до мене так зверхньо, моя пані, чи я можу чимось допомогти, ні, певно, не можеш. Гаразд, він у її гардеробі, він обнюхує її сукні, це правда, але все одно це несправедливо. А може, це всього лише питання мови, може, це фраза, яку вона вивчила з розмовника, але сама не розбирається у відтінках інтонації, постав питання ось так — і воно зазвучить вороже, тим часом вона, може ж таке бути, просто мала на увазі дослівне значення, вона дослівно хоче мені допомогти й запитує як, вона не засуджує мене й не сердиться й насправді протягує руку допомоги, я не хочу її в цьому неправильно зрозуміти, ситуація вже доволі ніякова, але так, вона підходить прямо до мене й тепер обіймає мене й ось наступна фраза з розмовника:

— Погляньмо, що ми можемо для тебе зробити.

Василіса почала витягувати одяг і приміряти до цього: ось це? може, це? — запитала вона, а потім підбадьорливо ствердила:

— У нас із тобою схожі фігури. Гінкі, так це називається?

Так, кивнув він, так це називається.

— Гінкі, мов тополі, — продовжила вона, втішена підтвердженням. — Твоя мати, певно, була висока й тоненька, наче фотомодель.

Він напружився.

— Моя мати була курвою, — відповів він. Його тіло тремтіло. — Вона продала мене батьку й змилася в свій Курвистан.

— Тсс, — заспокоїла вона. — Тепер не треба. Пізніше. Зараз час для тебе. Поміряй ось цю.

— Не можу. Не хочу порозтягувати тобі вбрання.

— Нічого. В мене його купа. Давай, зніми сорочку, натягни через голову. Бачиш — тільки трішки тіснувата. Як тобі?

— А можна цю поміряти?

— Так, певно.

(Я хочу відійти від них на хвилину, залишити цю двійцю на самоті, сором’язливо відводячи погляд і вимикаючи своє «тепер-я-камера-мобільного-телефону» чи радше розвернути її: ось сходовий майданчик, ось сходи ведуть униз, до вестибюлю при вході, де тепер, після ремонту, стоїть на сторожі пес із повітряних кульок, зі стіни шкірить зуби маринована піранья, а над проймою дверей сяють кислотним неоном рожево-зелені слова кохання, а ось і головні двері, вони відкриваються. Входить Нерон Ґолден. Король повернувся до свого палацу. Я дивлюся на його лице. Він невдоволено роззирається. Він хоче, щоб вона стояла тут і його зустрічала, де ж вона, чи вона не отримала повідомлення? Вішає капелюх і тростину на вішак у вестибюлі й гукає.)

— Василісо!

(Уявіть, що моє «тепер-я-стедикам» уже мчиться вгору сходами, прямо в кімнату, де вона й молодий чоловік у її одязі стоять, пришпилені до місця