Читати книгу - "Подвійне дно"

— Ходімо в будинок. — Стась обіймає мене за плечі. Не треба, Стасю, це боляче. — Покинь машину, її заженуть в гараж.

Он як! Що ж, визнаю. Своїм шансом Стась скористався за повною програмою. Може, воно того варте? Для нього, мабуть, варте. Танька мала рацію, я всіх міряю по собі. Та в Стася були інші розрахунки.

Ми заходимо в просторий холл, піднімаємося сходами на другий поверх. Інтер’єр непоганий, тільки якось незатишно. Або це в Стася на душі затишку немає, або дизайнер трапився такий кепський. Треба в нього спитати, хоча хіба мені не все одно? Подобається Стасеві жити в такому незатишному будинку — це його справа.

— Ось, у цю кімнату.

Рудий допомагає мені зняти плащ і чобітки. Я сідаю на диван і поринаю в якийсь напівсон. Я відчуваю, як Рудий стягує з мене спідницю і светр, несе в ліжко і чимось укриває. За кілька хвилин в мою сідницю входить голка — Рудий щось коле мені. Може, хоч тепер голова не болітиме. Отак завжди мені восени, а взимку ще гірше.

Я прокидаюсь зненацька від їх сердитих голосів. Я не хотіла підслуховувати, але вони так кричали один на одного. В якусь хвилину мені навіть здалось, що вони поб’ються, та, на щастя, вони втримались. Я розумію, що підслуховувати негарно… А, власне, чому? Тому, що так кажуть — негарно, і все? Треба якось подумати над цим. Іноді, підслуховуючи, можна дізнатись про цікаві речі. Але я теж хочу взяти участь у розвагах, тому надіваю халат, що лежить поряд, в кріслі, і виходжу в кімнату.

— Лізо?! — ти що, хлопче, забув, що я тут? Чому це тебе так здивувало?

— Як ти себе почуваєш?

— Добре. Просто як нова. Де моя тека?

— Ось. — Стась подає мені теку. — Ми тут трохи проглянули папери. Старий добре попрацював, слід віддати йому належне. Їсти хочете?

— Потім, — я вмощуюсь на підлозі, на м’якому килимі. — Зараз я хочу почути все, що ти маєш нам сказати. Давай, Стасю, колись. Добровільне каяття пом’якшує провину. Почни з того, що ти знаєш про справи Деберца.

— Власне, я й хотів про це поговорити. — Стась відкладає набік якісь папери і теж сідає поруч. — Сідай, Рудий, в ногах правди нема. Розмова буде довга.

Ми сидимо на килимі перед каміном, Рудий підкидає дрова. Я думаю, зараз ми всі згадуємо одне: наше місце біля річки, посиденьки навколо багаття і запах печеної картоплі і хліба.

— Стасю, в тебе є хліб і шампури?

— Лізо, ти геніальна!

За кілька хвилин ми вже печемо на вогні хліб, нанизаний на шампури. Так, ілюзія майже повна, от тільки команда розпалась. Двоє вже ніколи не сядуть поруч нас.

— Давайте уявимо, що Кирпа знову подався в мандри, а Ірка…

— Ірка пішла з ним — з цікавості, так? — в Стасевих очах витанцьовують язики полум’я. — Просто уявимо собі. Може, воно так і є, хтозна…

— Так. — Рудий подає нам сільничку. — Вони просто подалися в мандри. Давай, Стасю, твоя черга. Розповідай.

— Власне, історія доволі дивна. І дізнався я про неї випадково. У нас із Деберцом є один спільний інтерес — антикварна крамниця в районі Залізного Фелікса. Ми обоє колекціонуємо різні дрібнички. Ну, це модно, та часом і справді з’являється щось цінне. Отак ми познайомились — вже років із п’ять, я тоді ще був одружений. Деберц, він… ну, самі знаєте, бандит, та іноді нам доводилось виручати одне одного, іноді мали спільні справи, тож стосунки в нас були цілком нормальні. Я не вдаюсь в подробиці, вони несуттєві, та ви ж знаєте: в нашій країні чесно вести бізнес можна тільки міліардерові — якщо йому закортіло стати рядовим мільйонером. Я собі цього не міг дозволити. Отож, доводилось іноді мати справу з Деберцом.

— Стасю, коротше.

— Лізо, я просто хочу, аби ви збагнули сутність наших стосунків. Я не маю відношення до справ Деберца. Та два тижні тому він приїхав до мене начебто у справі. А справа в нього була одна: аби я привіз тебе до нього. Він клявся й божився, що нічого до тебе не має, навпаки, ти добряче прислужилась йому тим, що виявила хвору повію, з якою він, ніби, розважався… Я спочатку не знав, що мова йде про Ірку. Коли їй запропонували роботу за кордоном, я переконував її, що це дурня, що все буде не так, як їй обіцяють, та вона мене просто послала. Тож я вирішив, що десь вона й згинула. Та я розпитав Деберца і страшенно здивувався — Ірка! Потім, коли вже знайшов тебе і привіз до Деберца, то збагнув, що вчинив дурницю. Я вже тоді зрозумів, що Деберц просто чомусь хотів познайомитись із тобою. Я бачив, що він грає, актор з нього ніякий. Я запідозрив — щось відбувається. Та ти не хотіла мені казати. Тоді я розпитав Ірку…

— Ти говорив з нею?

— За два дні до її смерті, чергувала мила жіночка, любителька портретів американських президентів. Я поговорив з Іркою, і вона розповіла про телефонну розмову Деберца, яку почула, і про те, що її примусили бачитись із давньою подругою. Я зрозумів, що ти стала в центрі якоїсь інтриги, тому я знов прийшов до Ірки, та мене не впустили. Я хотів спитати, хто саме переказував їй побажання Деберца.

— Я гадаю, її сутенер, Жора. Треба знайти його…

— Лізо, його знайшли — позавчора, під мостом на Хортиці. Із слідами побиття на тілі Жора благополучно втопився.

— І що ж тепер?

— А ти слухай далі. Я починаю потихеньку розпитувати. Ти розповіла мені про смерть свого сусіди, я посилаю людей рознюхати. І результат: ніхто нічого не знає. Тобто, якби тут була якась кримінальна справа — брехня, хтось би щось таки чув чи знав, інакше не буває. Але в даному випадку скрізь — мовчання. Ніхто нічого не чув. Тоді я вирішив поїхати до тебе на квартиру і подивитись, чи не слідкують. І натикаюсь на засідку. Люди Деберца чекають на тебе в самій квартирі і надворі.

— Як же це? Як вони змогли увійти?!

— Елементарно, є умільці.

— Але що все-таки відбувається?

— Я не знаю.

Але якщо мене чекали в квартирі, а там же Андрій! То вони його знову схопили? Може, вони шукали мене через Андрія?

— Рудий, а як же Андрій?

— Я сам вже про це думаю. Гадаю, наш пацієнт зараз у них.

— Що