Читати книгу - "Адвокат негідників"

жодної у традиційному складі — мама, тато й діти. Майже всі татусі відсутні — вони або за ґратами, або живуть десь в іншому місці, приводячи на світ інших дітей. Типова квартира належить бабусі, багатостраждальній душі, змушеній дбати про цілий виводок дітвори, причому дітвора може бути, а може й не бути її кровною ріднею. Половина матерів — по в’язницях. Інша половина працює на двох-трьох роботах. Молоді родичі то з’являються, то зникають, склад чи не кожної сім’ї постійно хаотично змінюється. Найголовніше — стежити, щоб діти ходили до школи, не потрапляли до банд і лишилися в живих, бажано не в тюрмі. Напарник вважає, що половину з них однаково відрахують зі школи, і що більшість хлопців рано чи пізно опиняться у в’язниці.

Він каже — йому пощастило, що в їхній маленькій квартирі живуть лише він і його мама. У них є невеличка вільна спальня, яку він використовує як кабінет для роботи — нашої роботи. Чимало моїх тек і записів зберігаються саме там. Я іноді думаю — як повелися б мої клієнти, якби знали, що їхня конфіденційна інформація насправді зберігається у шафах, списаних армією, у квартирі на десятому поверсі муніципального житлового будинку. Я не надто переймаюся, адже Напарнику я можу довірити навіть своє життя. Ми провели з ним чимало годин у крихітних кімнатах, копирсаючись у поліцейських звітах і виробляючи стратегії ведення справ.

Його мати, пані Луела, має часткову інвалідність, спричинену тяжкою формою діабету. Вона потроху шиє для друзів, підтримує бездоганну чистоту в помешканні, час від часу готує. Основне її заняття, наскільки мені відомо, — відповідати на телефонні дзвінки до шановного Себастьяна Руда, адвоката. Як я вже згадував, у телефонних довідниках я не фігурую, однак мій «офісний» номер таки відомий у певних колах. Фактично люди телефонують на той номер увесь час і потрапляють на пані Луелу, яка розмовляє так само діловито і професійно, як будь-який ресепшіоніст, всадовлений за ошатний стіл у багатоповерховій будівлі і навчений перемикати дзвінки у фірмі з сотнями юристів.

— Приймальня Себастьяна Руда, адвоката, — скаже вона. — Якого питання стосується ваш дзвінок? — можна подумати, у фірмі десятки напрямів роботи і спеціалізацій. Жоден додзвонювач нізащо не поговорить зі мною з першого разу, адже мене ніколи немає в офісі. В якому ще офісі? — Він на зустрічі, — пояснить вона, або: — Він на допиті, — або: — Він на слуханнях, — або моє улюблене: — Він у федеральному суді. — Отак присадивши співрозмовника, вона дізнається його чи її юридичну проблему: — То чого саме стосується ваше запитання?

Розлучення. Тоді співрозмовник почує: «Перепрошую, пан Руд не займається сімейними справами».

Банкрутство чи будь-які справи з нерухомістю. Аналогічна відповідь — пан Руд цим не займається.

Кримінальна справа може її зацікавити, та вона знає, що більшість із них безнадійні. Далеко не кожен обвинувачуваний може собі дозволити такі витрати. Вона пройдеться зі співрозмовником по своїх стандартних питаннях і визначить, платоспроможний він чи ні.

Чи хтось постраждав? Тоді провадимо розмову далі. Вона перемкнеться в режим співчування і витягне всю можливу інформацію. Вона не покладе слухавку, поки не завоює цілковиту прихильність і довіру. Якщо факти стають на свої місця і справа може мати справжній потенціал, вона пообіцяє встигнути переговорити з паном Рудом цього ж дня.

Якщо дзвонить суддя чи інша поважна особа, вона поштиво його вислуховує, закінчує дзвінок і негайно надсилає мені текстове повідомлення. Я сплачую їй 500 доларів на місяць готівкою, а часом, коли мені вдається наробити добрячого рейваху, додаю ще й бонус. Напарник також отримує зарплату готівкою.

Батьки пані Луели родом з Алабами, тож готувати вона призвичаїлася на південний лад. Принаймні двічі на місяць вона смажитиме курча, варитиме капусту, пектиме кукурудзяний хліб, і я наїмся так, що ледве дихатиму. Їй із Напарником вдалося перетворити маленьку дешеву типову квартирку на справжній дім, справжню оселю. Та є й прикрість, ніби хмара, ніби згусток туману, що ніколи не розвіється. Напарнику лише тридцять вісім, але у нього є дев’ятнадцятирічний син, і зараз той в «Олд Роузбург». Джаміль сидить десять років за якісь бандитські розбірки, і саме він — причина нашого сьогоднішнього візиту.

10.

Після того, як нас належним чином оформлюють і ретельно обшукують, ми з Напарником з півмилі йдемо пішки доріжкою, огородженою парканом із сітки й колючого дроту, до Відділення D — блоку посиленого режиму. Проходимо ще один пост охорони, на якому похмурий вартовий, здається, тільки й мріє про те, щоб нас завернути. Оскільки Напарник — дипломований помічник адвоката і має з собою належні документи, його пропускають до відділення для відвідин разом зі мною. Вартовий вказує на кімнату для консультацій з адвокатами, і ми займаємо місця перед перегородкою.

Убийте копа, хоч би й у межах самозахисту, і неодмінно наживете лютих ворогів. Коли Джаміля заарештували, про переговори навіть не йшлося. Максимально можливий термін — десять років, прокурор був непохитним. Я представляв інтереси засудженого — без гонорару, ясна річ, — але нічим не міг зарадити. Його затримали з повним рюкзаком травички.

— Лишилося всього дев’ять років, — тихо каже Напарник, дивлячись у перегородку. — Це ж треба. Вночі я не спав, усе думав, яким він буде через дев’ять років. Йому буде двадцять вісім, і він знову повернеться на вулиці. Без роботи, без освіти, без умінь, без надії, — без нічого. Звичайнісінький злочинець, який шукає небезпечних пригод.