Читати книгу - "Моє сторіччя"

— Спорудження автобану, мій фюрере, і через багато століть змусить усіх говорити про велич і життєствердний пафос нашого часу…

Невдовзі погода трохи поліпшилася, і дорогу звільнили для автопробігу, в якому, на радість публіці, взяли участь не лише геть древні автомобілі, що рухалися, важко покректуючи й випускаючи гази, а й позавчорашні; проїхався й доктор Брьозінґ — у своєму двомісному «опелі», що мав добрий десяток років і колись був покритий зеленим лаком. Але брати участь в офіційних урочистостях доктор Брьозінґ відмовився, бо йому було важливіше увечері зробити обхід бараків із хворими, тоді як я міг бути присутнім, за його словами, «на цих офіціозних дурницях».

Своє медичне дослідження про так звану «хворобу землекопів» він так і не зміг надрукувати в жодному фаховому журналі, навіть наша дружня газетка «Тевтонія» відмовилася від публікації, не називаючи причин.

Тих, хто пробуджує в людях марні надії, ніколи не бракувало. У нашому таборі Естервеґен, що здобув певну популярність завдяки «Пісні болотних солдат», у приспіві якої римувалися слова «солдати» і «лопати», уже навесні тридцять шостого ходила чутка, нібито ще до початку Олімпійських ігор буде амністія — і тоді врешті настане кінець жалюгідному існуванню в Емсланді таких, як ми, ворогів народу і торфорізів. Ця чутка живилася благою вірою в те, що навіть Гітлер змушений буде рахуватися з іншими країнами, а тому час залякування і терору минув, до того ж нарізання торфу слід повернути в розпорядження служби зайнятості, щоб усі бажаючі могли й надалі добровільно займатися цим споконвічно німецьким промислом.

Але потім нас, п’ятдесятьох в’язнів, кожен з яких був майстром того чи іншого ремесла, раптом відправили до Заксенгаузена, що неподалік Берліна. Там ми мусили під наглядом есесівців із казарм об’єднання «Тотенкопф» будувати на площі понад тридцять гектарів великий табір, який спершу був розрахований на дві з половиною тисячі в’язнів, так званий табір з перспективою.

Мене взяли у групу відряджених туди торфорізів як кресляра-проектанта. Зазвичай нам суворо заборонялося контактувати із зовнішнім світом, та, завдяки тому що готові частини бараків туди привозила одна берлінська фірма, нам удалося все ж трохи довідатися про метушню, яка охопила столицю перед самим відкриттям Олімпійських ігор: туристи з усього світу заполонили Курфюрстендамм, Фрідріхштрассе, Александерплац і Постдамерплац. Більше жодної інформації до нас не просочилося. Уже аж коли в сторожці щойно зведеного комендантського бараку, що його наразі займало будівельне начальство, встановили радіо, яке з ранку до вечора транслювало репортажі про настрій, що панував під час урочистого відкриття, а потім про перші результати змагань, ми по-справжньому розсмакували всі можливості цієї технічної новинки. Я досить часто мусив ходити до керівництва будови, іноді сам, іноді з іншими, і завдяки цьому ми від самого початку ігор були добре поінформовані про все суттєве. А коли почалися фінальні змагання, то звук накрутили до максимуму — і тоді репортаж про вручення медалей уже могли чути всі й усюди, зокрема й на майданчику для перекличок, а також на розташованій поряд будові. Крім того, ми дізналися, хто сидить на почесній трибуні: там було чимало знаменитостей міжнародного рангу, серед яких і шведський престолонаступник Ґустав Адольф, й італійський кронпринц Умберто, й англійський держсекретар Венсіттарт, а до цього ще цілий полк дипломатів, зокрема швейцарські. Дехто з нас сподівався, що від такого численного міжнародного представництва не сховається великий концтабір, який будують на околиці Берліна.

Але світові було не до нас. Спортивна «Молодь світу» займалася виключно власними справами. Нікого не хвилювала наша доля. Нас не існувало. Тож табірні будні продовжувалися без змін, якщо не рахувати радіо у сторожці. Бо цей землисто-сірий пристрій, вочевидь, військового походження, приносив нам новини зі світу, що знаходився за обгородженою колючим дротом територією.

Перші німецькі перемоги святкували вже першого серпня, це були медалі зі штовхання ядра і метання молота. На той момент я якраз прибув до керівника будівництва для внесення деяких виправлень у документи, зі мною прийшов і Фрітьоф Тушинскі, який був із «зелених» — так називали кримінальних злочинців через відповідний колір нашивок на їхньому одязі. Так от, саме тоді по радіо оголосили про другу золоту медаль — і есесівці за стіною на радощах голосно загорлали. Але коли Тушинскі вирішив, що йому теж можна покричати разом із ними, то наткнувся на більш ніж виразний погляд керівника будівництва, гауптштурмфюрера Ессера, якого всі вважали суворим, однак справедливим. Якби замість Фрітьофа почав голосно кричати я, то отримав би суворіше покарання — як політичний в’язень, у якого нашивка з червоним кутом. А Тушинскі довелося лише зробити п’ятдесят присідань. Я ж, завдяки максимальній дисциплінованості, зумів з удавано незворушним виглядом дочекатися вказівок начальника, хоча в глибині душі теж стрибав від радості через ці та інші німецькі перемоги, — бо й сам ще кілька років тому бігав на середні дистанції в магдебурзькому «Спартаку», а в забігах на три тисячі метрів навіть перемагав.

Ессер дав нам зрозуміти, що ми не достойні привселюдно тріумфувати через німецькі успіхи. Але навіть попри цю заборону відкрито виявляти свої почуття під час Ігор усе ж було складно цілковито уникнути спонтанного зближення між в’язнями й охоронцями — в такі хвилини, коли, приміром, лейпцизький студент Лутц Лонґ у змаганнях зі стрибків у довжину почав неймовірну