Читати книгу - "Звичайна вдячність"

— Бачив вас сьогодні біля церкви. Я подумав, ви хотіли поговорити зі мною.

— Та ні, — відповів я йому, — лише зайшли привітатися з Гасом.

— Ясно, — сказав тато. — Ну, і що він там?

Джейк стояв біля сходів, однією рукою він тримався за поруччя, права нога була на сходинці. Брат стривожено зиркнув на мене.

— Усе гаразд, — запевнив я батька.

Він кивнув, хоча новина його здивувала:

— Він виграв? — здавалося, батькове обличчя скам’яніло — жодної емоції.

Якби я був Джейком, то, швидше за все, одразу почав би заїкатися. Проте, зібравшись духом, я проковтнув подив і відповів:

— Так.

Батько кивнув і знову взявся за читання.

— Добраніч, хлопці.

День Незалежності — моє третє за рахунком улюблене свято. Різдво посідало другу позицію, а пальма першості була у дня Всіх Святих. Саме завдяки феєрверкам Четверте липня здавалося мені таким принадним, власне, як і кожному хлопчакові. Нині продаж піротехніки в штаті Міннесота є незаконним, проте 1961 року в Нью-Бремені можна було придбати все, чого душа забажає, аби гроші мав. Щоб купити феєрверки, я збирав кожну копійчину з дідової платні за роботу на подвір’ї. За кілька тижнів до свята в місті з’являлися ятки, прикрашені червоними, білими та блакитними стрічками. І якої лишень вибухівки там не продавалося! Таке розмаїття чекало своєї черги на фанерних прилавках, ховалося в коробках по темних закутках полотняних наметів. Щоразу, як я проходив повз них, у голові крутилася думка, що з усім цим можна зробити. Моя нетерплячка зростала шаленими темпами. Проте самостійно купити я нічого не міг, лише в присутності батька, який мав дати згоду на кожне придбання. Не хотілося запасатися вибухівкою завчасу, бо я знав точно: спокуса скористатися моїм арсеналом не даватиме мені жити. Так і ходив, задивляючись на прилавки й подумки складаючи перелік омріяного. Той список я ретельно по сто разів перечитував, клав на ніч під ліжко, очікуючи на великий день.

Батьки були геть іншої думки про феєрверки. Мама воліла, аби її сини дали спокій пляшковим ракетам, петардам та римським свічкам. Вона надміру за нас переживала, проте якось трохи непевно говорила про це нам і батькові. У татка ж завжди була напоготові відмовка, що піротехніка — то невід’ємна складова культури святкування, і, поки ми з Джейком запускаємо феєрверки під наглядам когось із дорослих, нічого страшного з нами не станеться. Звісно, піротехніку вона не купувала, проте чудово розуміла: без татової цілковитої підтримки їй навряд чи до снаги було б витримати наш протестний галас, якби вона справді наполягала на своєму. Зрештою, мати вирішила-таки не противитися і лише суворо попереджала батька:

— Натане, — говорила вона, — якщо з дітьми щось трапиться, знай, уся відповідальність лежатиме на тобі.

Увесь останній тиждень напередодні Дня Незалежності батько ходив, як побитий. Щиро кажучи, він не любив феєрверків навіть дужче за маму. З наближенням свята раптові спалахи вишневих бомб чи вертушок полохали тишу околиць. Як же це засмучувало батька… Обличчя напружувалося, погляд ставав більш зосередженим, здавалося, ніби він стоїть посеред поля бою, а довкола лунають постріли. Його тіло враз ціпеніло, він різко вертів головою то праворуч, то ліворуч, ніби відчайдушно шукав, звідки загрожує небезпека. Але, попри все це, тато обстоював право своїх дітей святкувати Четверте липня за усталеними традиціями.

За десять днів до свята, швидко впоравшись із суботніми клопотами на дідовому подвір’ї, ми попрямували до крамнички Голдерсона, аби втамувати спрагу шипучкою на чесно зароблені два долари. Біля входу, схованого в тіні полотняного навісу, ми натрапили на Гаса. Він саме виходив надвір, а за ним ішов Доул. Обоє сміялися, від них відгонило пивом.

— Ми оце зібралися по феєрверки, — сказав Гас. — Хочете з нами?

Термін тижневого домашнього ув’язнення добіг кінця, тому я радо прийняв запрошення. Джейк поглянув на Доула і похитав головою:

— Н-н-ні, дякую.

— Ходімо, — вів Гас, — я куплю кожному по якійсь дрібничці.

— Ні, — не здавався Джейк, ховаючи руки в кишені. Очима він розглядав тротуар.

— Нехай собі йде, — втрутився я.

Гас знизав плечима:

— Ну, гаразд. Гайда, Френкі, — він повернувся і рушив до Доула, який чекав біля відчинених дверей сірого «Студебекера», припаркованого біля тротуару.

— Не й-й-йди, Френку, — Джейк ухопив мене за руку.

— Чому ні?

— У мене п-п-п-огане передчуття.

— Не зважай, усе буде добре. Біжи додому,