Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

Барон відкинув гомілку й розпочав стриптиз. Музиканти із шаленою пристрастю вдаряли по струнах смичками. Зовсім голий барон почепив собі руду бороду, а на голову надяг високу тіару Навуходоносора. Деякі зі спітнілих учасників оргії вже цілковито знесилилися. Решта пар, терцетів і квартетів марно намагалися вразити одне одного вишуканими пестощами. Анвальдт відвів очі від тіл і зустрівся з уважним поглядом Навуходоносора, який тим часом одяг важкі золоті шати. (Я схожий на таргана на білому килимі. Лежу сам, одягнений у штани серед голих людей. Ніхто з них не сам. Не дивно, що цей мудак так на мене дивиться). Навуходоносор дивився, звуки струнних змінилися ударними, від удаваного задоволення стогнали жінки, вили у вимушеному екстазі чоловіки.

Анвальдт увесь аж зіщулився під пильним бароновим поглядом. Він вирішив прийняти запрошення двох лесбіянок, які вже довгенько закликали його приєднатися до них. Раптом з’явився Ганімед, який вів дещо причмелену фарбовану блондинку в оксамитній масці. Дівчина вклякла біля Анвальдтового шезлонга. Він заплющив очі. (Хай же і я щось від цього отримаю). На жаль, його очікуванням не судилося збутися. Замість ніжних дівочих долонь і вуст він відчув тверді, шкарубкі пальці, які міцно притисли його до шезлонга. Високий смаглявий чоловік з орлиним носом учепився руками в Анвальдтові біцепси, не даючи йому підвестися. Служник барона тримав Анвальдтів смокінг і пачку чорних запрошень на бал. Нападник відкрив рота, з якого війнуло смородом часнику й тютюну :

— Як ти тут опинився? Покажи запрошення!

Анвальдтові вже доводилося чути такий акцент, коли він у Берліні допитував одного турка, власника ресторану, який займався контрабандою опіуму. Поліцейський лежав, паралізований не стільки тим, що його міцно притисли до шезлонга, скільки незвичним татуюванням на лівій руці нападника. Від сталевого натиску між вказівним і великим пальцем виопуклився великий м’яз, що здригався від найменшого поруху. М’яз тремтів, і старанно витатуйований на руці скорпіон, здавалося, рухався. Нападник хотів ще міцніше притиснути свою жертву, та коли він перекидав ногу через шезлонг, аби всістися верхи на поліцейського, той швидко зігнув ногу в коліні й поцілив любителя часнику в делікатне місце. Зойкнувши від болю, чоловік відпустив Анвальдта, котрий, частково повернувши собі свободу, ударив головою в обличчя супротивника. Відчув, як його голова помокріла. Татуйований втратив рівновагу й гепнувся із шезлонга. Поліцейський кинувся до виходу. Бійка нікого не зацікавила, квартет продовжував виконувати шалене рондо, чимраз більше знесилених людей влягалося просто на мокрому паркеті.

Єдиною перешкодою, яку мусив подолати Анвальдт, був Ганімед: він іще раніше вислизнув із зали й саме зачиняв вхідні двері. Анвальдт із розгону вдарив його в пах, наступний удар кулака поцілив у ребра, однак служник устиг замкнути двері й викинути ключа в отвір для листів. Ключ брязнув із другого боку, на сходовій клітці. Третій удар по голові позбавив Ганімеда свідомості. Зрозумівши, що крізь двері він не вийде, Анвальдт кинувся внутрішніми сходами на другий поверх баронових апартаментів. За спиною він відчував важке дихання чужинця. Гуркіт пострілу розітнув повітря й дещо занепокоїв учасників оргії, які відпочивали після трудів праведних. Поліцейський відчув біль у вусі й теплу кров на шиї. (Чорт, а я знову без пістолета, дуже вже він виділявся під смокінгом). Він нахилився й висмикнув один з важких прутів, що притискали до сходів пурпурову доріжку. Краєм ока помітив, що нападник знову готується вистрілити. Гуркіт пролунав лише тоді, коли Анвальдт опинився на, другому поверсі. Куля надщербила мармурову колону й рикошетом відскочила у нішу. Поліцейський кинувся до дверей, у яких стримів великий ключ. Він повернув його й вискочив на сходову клітку. Переслідувач був близько. Кулі ляскали по керамічних кахлях, що вкривали стіни. Анвальдт збігав наосліп. Поверхом нижче, перед парадним входом до апартаментів, стояв якийсь запізнілий гість. З-під чорної маски в нього стирчало жорстке руде волосся. Стривожений пострілами, він витяг револьвер. Побачивши Анвальдта, чоловік гукнув «стій, стрілятиму!» Поліцейський укляк, розмахнувся й жбурнув прут. Металевий прут поцілив рудого в чоло. Падаючи, той двічі вистрілив у стелю. Посипалися тиньк і курява. Анвальдт підхопив прут і одним стрибком подолав поручні, опиняючись між поверхами. Кам’яниця дрижала від стрілянини. Він біг, спотикаючись і падаючи, аж врешті опинився на останній сходовій клітці. Сахнувшись, побачив, що сходами піднімалися четверо чоловіків, озброєних великими лопатами для відгортання снігу. Анвальдт зрозумів, що до полювання приєднався сторож із трьома товаришами. Він відвернувся й розчахнув вікно на подвір’я. Вистрибнувши навмання, Анвальдт упав просто на якийсь віз. Скіпки поструганих дошок уп’ялися в тіло, п’яту протнув дошкульний біль. Накульгуючи, він біг через подвір’я. Злісні очиська вікон спалахнули — його було видно як на долоні. Гуркіт пострілів сколихнув порожній колодязь подвір’я. Анвальдт біг під стінами будинків, намагаючись дістатися до якогось із них через чорний вхід. На жаль, усі двері було зачинено. Погоня була близько. Анвальдт скотився східцями, що вели вниз, до підвалу наступного будинку. Якщо й ці двері виявляться зачиненими, переслідувачі схоплять його просто зараз. Але двері подалися. Анвальдт зачинився на засув якраз у той момент, коли перший переслідувач опинився біля дверей. Сморід гнилої картоплі, скислого вина й щурячого посліду були для нього зараз найприємнішими запахами. Він сповз по стіні, обдираючи спину об цеглу. Торкнувся вуха долонею, здригнувся, густа кров спливала краплинами на шию. Вивихнена нога пульсувала гарячим болем. На чолі, де нападник прокусив йому шкіру зубами, застигало щось липке. Анвальдт знав, що перш ніж його переслідувачі оббіжать квартал, промине кілька хвилин. Треба було вибратися з лабіринту льоху.

Він ішов навпомацки, у цілковитій темряві, полохаючи нечисленних щурів і змітаючи головою сувої павутини. Відчуття часу зникало, він почував, як його огортає сонливість. Вдалині щось блиснуло. Млявість де й поділася. Анвальдт швидко збагнув, що то було світло ліхтаря, яке пробивалося крізь закіптюжене віконце. Відчинив його, і після кількох невдалих спроб видерся назовні, здираючи собі шкіру на животі й ребрах. Зачинив віконце й роззирнувся. Від тротуару й вулиці його відокремлювали густі кущі, з-за яких долинало тупотіння ніг кількох людей. Він ліг на траву, важко дихаючи. (Я повинен перечекати кілька годин). Розглянувся й знайшов ідеальний сховок. Балкон помешкання на першому поверсі був порослий диким виноградом, що звисав до самої землі. Анвальдт заліз