Читати книгу - "Ярославна"

Це так.

Але це не вся правда. Київську Русь, якщо вже бути вичерпним, погубила… демократія. Себто відсутність централізованої влади, – а вона постійно була слабкою, – коли кожен князь що хотів, те й чинив. І так було на Русі споконвіку, тільки слова «демократія» Русь не знала, а лихо, що його несе демократія, безлад і розвал, спізнала сповна.

І Київська Русь як єдина держава перестала існувати – завдяки своїм, а вже потім її легко доконали тата-ро-монголи.

Така ж сумна доля чекала і Московську Русь, що вийшла з Київської, взявши всі її ґанджі й пороки, де теж була т з. «демократія», міжусобиці князів, князьків та їхніх княжат. Але великі московські князі, і зокрема, перший її цар Іван Грозний, збагнули, що несуть удільні князі та їхні міжусобиці-чвари, і вдалися до крутих заходів, позбавивши князів своїх володінь. А декого з них і життя. Іван Грозний був жорстокий самодур, а під кінець життя й царювання чи не божевільний, але все ж створив таку міцну централізовану державу на чолі з Москвою, що маленьке Московське князівство (т. зв. «собраніє руських земель») швидко перетворилося на могутню Російську[13] імперію, яка простояла більше трьохсот років, перетворившись на великого монстра. І лише послаблення центральної влади, коли останній російський імператор Микола II, вдавшися до європейської демократії, дещо попустив віжки, доконало її. Це ж треба, за Миколи II головний ворог імперії Володимир Ульянов, сидячи недовгий час в Крестах, отримував – правда, за свої гроші, – з аптеки зельтерську воду! А перебуваючи в засланні в Шушенському, гуляв з ружжишком по його околицях, отримував як політичний засланець від влади плату – 8 рублів. Це при тому, що корова тоді коштувала 3 рублі. Себто одержував від «проклятого самодержавства» ледь чи не три корови на місяць. Відчувши таку слабину, більшовики легко захопили владу, скинувши і демократичного імператора, і його заражену демократією владу. І встановили свій тотальний режим, який і не снився «проклятому самодержавству»! І протрималися аж цілих 73 роки. Завдяки сильній централізованій владі, яку вони створили, винищивши в зародку різних там новітніх «удільних князьків».

По-різному сьогодні оцінюють роль Ігоря Святославича у тих чварах. «Химерною буває людська доля й людська слава. Князівська – особливо. Ніхто не зможе відповісти на просте питання: чому це другорядний удільний князь, котрий встиг заплямувати себе приятелюванням з половецькими ханами й використанням їх у боротьбі проти інших руських князів, раптом був оспіваний у героїчній поемі як самовідданий і мужній борець із кочівницьким степом? Походові Ігоря Святославича на половців 1185 р. присвячена і докладна літописна повість, включена до Київського зводу, яка також на всі лади вихваляє новгород-сіверського князя.

Адже серед попередників і серед сучасників Ігоря було чимало дійсно послідовних і героїчних борців з хижими половецькими ханами. Досить назвати Володимира Мономаха, Святополка Ізяславича, Романа Мстиславича, Рюрика Ростиславича… Але жоден з них, навіть великий Мономах, не удостоївся такої честі в староруському письменстві, як наш герой. Це виглядає ще більш дивним, ніж оспівування Ігоря в «Слові о полку Ігоревім» (М.Ф. Котляр, «Історія України в особах», Київ, 1996).

І далі цитований автор все ж змушений зазначити, що «у цьому запальному і часом невірному князеві було чимало симпатичних рис. Він був зовсім неоднозначною історичною особою, а лише подібною до свого суперечливого, кривавого часу, в загальній картині якого, створеній літописами, переважають все ж таки темні фарби».

А втім, різноколірних, наприклад, людей, як відомо, не буває. Не було їх і в часи Давньої Русі. Повністю святих і повністю грішних. Світлих і чорних. Рожевих і білих. Частіше в людині уживається – на жаль, звісно, – і те, і те. І світле, і темне. Така вже людська порода.

Недарма ж кажуть: життя людини це – зебра. Світла смуга змінюється темною і навпаки. Не був одноколірним – світлим або чорним – і сіверський князь Ігор Святославич. Та ще у ті непрості часи. Щось було в ньому хороше (за це його вірно любила Ярославна, і вочевидь, того хорошого у нього було більше), щось не зовсім добре. Він був живою людиною. Як ми сьогодні кажемо: з усіма плюсами і мінусами. І що в ньому переважало – однозначно сказати непросто. В одних конкретних випадках – позитивне, в інших – негативне. Іноді він робив необдумані вчинки, міг легко вдатися до авантюр, щиро вірячи, що діє правильно. Та й у боротьбі за владу – а вона постійно точилася тоді між князями, – не гребував нічим. І сам же потім і карався, коли виходило зле. А загалом він був відкритим, не хитро-підступним, мужнім і справді за Русь готовий був віддати життя. (Як тоді казали: не жалів живота свого). Щиро багнув мечем прислужитися Русі, бути її захисником, але в досягненні цього іноді не завжди був розбірливим, мовляв, всі засоби в досягненні задуманого хороші. Головне – перемогти. Щоб твоє взяло. А переможців… Переможців, як. відомо, не судять. Тож часто вдавався до послуг половецьких ханів, хоч йому це й виходило боком. А задумки ж у нього були гарні: якщо й не розбити кочівників, що було б бажано, то бодай ослабити їхній тиск на Русь. (Найкращий спосіб перемогти ворога, це зробити його другом). Але…

Не завжди добре виходило з