Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

але мусив визнати, що він син Елмера Чемберза. Той не належав до хороших хлопців цього світу (Роланд би нізащо в житті не назвав його воїном Білості), проте досконало володів мистецтвом «забою», як називали це телевізійники. «Великий мисливець за трунами в країні ТеБе», – подумав Джейк. Можливо, це було трохи несправедливо, але сказати, що Елмер Чемберз знав різні лазівки, було якраз справедливо. І авжеж, він був Джейком, сином Елмера. Він не забув обличчя свого батька, хоча іноді дуже про це шкодував.

– Готівка, – підтвердив Едді. – Така оборудка має оплачуватися лише готівкою. Як буде чек, ми обміняємо його на зелені в шістдесят четвертому, а не в сімдесят сьомому. Складемо гроші в спортивну сумку… Сьюз, у шістдесят четвертому вже продавалися спортивні сумки? Хоча байдуже. Забудь. Ми запхаємо їх до сумки й заберемо до сімдесят сьомого. Не обов’язково це повинен бути день, коли Джейк купив «Чарлі Чух-Чуха» і «Книгу загадок», але має бути близенько.

– І щоб не після п’ятнадцятого липня сімдесят сьомого, – докинув Джейк.

– Точно, – кивнув Едді. – Після п’ятнадцятого з’ясується, що Балазар переконав Тауера продати землю, і гарна ж буде картина: ми з торбою бабосів у руці й з дурнуватими усмішками на пиках, бо день довгий, а грошей багато.

Хвильку всі мовчали – можливо, обмірковували цю зловісну картину. Першим порушив мовчанку Роланд:

– У вас усе так просто. Чом би й ні? Вам трьом видається, що дверні проходи між моїм світом і вашим з усіма тими тек-сі, астином і фотеграфіями – це щось настільки ж повсякденне, як для мене їхати верхи на мулі. Чи ховати шестизарядник. Звісно, у вас є всі причини так вважати, бо ж кожному довелося пройти крізь ті двері. А Едді навіть двічі – спершу до цього світу, а потім назад до свого.

– Скажу тобі, що повертатися до Нью-Йорка було не прикольно, – сказав Едді. – Забагато стрілянини. Не кажучи вже про відрізану голову мого брата, що покотилася підлогою в кабінеті Балазара.

– Проходити крізь двері у Датч-Гіл теж було непросто, – додав Джейк.

Роланд кивнув, беззастережно приймаючи їхні аргументи.

– Усе життя я вірив у те, що ти сказав тоді, коли ми з тобою познайомилися вперше, Джейку… те, що ти сказав перед смертю.

Збліднувши, Джейк опустив очі й нічого не відповів. Він не любив про це згадувати (на щастя, й самі спогади, що їх зберегла пам’ять, були нечіткі, розмиті), та й Роланд теж – Джейк це знав напевно. «Все правильно! – подумав він. – Логічно, що ти волієш про це забути! Ти впустив мене у прірву! Ти кинув мене вмирати!»

– Ти сказав, що цей світ не єдиний, існують інші, – вів далі Роланд, – і це справді так. Нью-Йорк у всьому своєму розмаїтті – це лише один з багатьох світів. Те, що нас знову і знову притягує туди, пов’язано з трояндою. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Так само, як не сумніваюся в тому, що певним, не зрозумілим навіть мені самому чином, троянда – це і є Темна вежа. Або…

– Або це ще одні двері, – пробурмотіла Сюзанна. – Ті, що ведуть до самої Темної вежі.

Роланд кивнув.

– Мені вже не раз спадала ця думка. Хай там як, але про існування інших, паралельних світів знали манні. В певному сенсі вони присвячували їм своє життя. Вони вважали тодеш найсвятішим з ритуалів і найпіднесенішим з усіх можливих станів. Я вже розповідав вам, що мій батько та його друзі тривалий час знали про те, що існують чарівні кристали. А про те, що чаклунська веселка, тодеш і ці магічні двері якось пов’язані між собою, що вони фактично одне, ми здогадалися.

– До чого ти хилиш, дорогенький? – спитала Сюзанна.

– Просто нагадую вам, що я довго мандрував, – відповів стрілець. – Через зміни, що сталися з часом – через його пом’якшення, яке ви всі відчули на собі, – я шукав Темну вежу більше тисячі років, іноді перестрибуючи через цілі покоління, як морський птах перелітає з гребеня однієї хвилі на іншу, лише трохи вмочивши лапи у піну. Жодного разу за весь той час я не бачив таких дверей між світами, як ті, що стояли на березі Західного моря. Уздрівши їх, я й гадки не мав, що то таке, хоч і володів певними знаннями про тодеш і дуги чаклунської веселки.

Роланд подивився на них чесним, відкритим поглядом.

– А ви говорите так, нібито в моєму світі стільки ж чарівних дверей, скільки у вашому… – Він замислився. – …літаків або автобусів. Ви помиляєтеся.

– Зараз ми перебуваємо зовсім не там, де ти був раніше, Роланде, – сказала Сюзанна й обережно торкнулася його зап’ястка, вкритого темною засмагою. – Ми більше не в твоєму світі. Ти ж сам це сказав там, у тій версії Топіки, де Блейн нарешті врізав дуба.

– Згода. Я просто хочу, щоб ви усвідомили: шукати такі двері може виявитися складнішим завданням, ніж ви собі думаєте. До того ж ви говорите навіть не про одні двері, а про двоє. Двері, що відчиняються у потрібний вам час, так, неначе це револьвер, який можна націлити.

«Я цілюся не рукою», – подумав Едді й здригнувся.

– Ти так говориш, Роланде, що я починаю сумніватися.

– То що нам робити далі? – спитав Джейк.

– У цьому я можу вам допомогти, – сказав чийсь голос за їхніми спинами.

Всі обернулися. Не здивувався тільки Роланд. Наближення незнайомця він почув ще посеред їхньої бесіди. Проте озирнувся зацікавлено, й одного погляду на чоловіка, що стояв на відстані двадцяти футів од них, на узбіччі дороги, було достатньо, щоб зрозуміти: новоприбулий походив або зі світу його друзів Едді, Сюзанни й Джейка, або зі світу, який з ним сусідив.

– Хто ти такий? – запитав Едді.

– І де твої друзі? – додала Сюзанна.

– Звідки ви прийшли? – спитав Джейк. Його очі аж палали цікавістю.

Незнайомець був убраний в довге чорне пальто, розстебнуте біля коміра, з-під якого видніли чорна сорочка і комірець католицького священика. Його довге сиве волосся стояло сторч по боках і спереду, наче з переляку. На лобі був шрам у формі літери Т.

– Мої друзі трохи відстали, – сказав він, показуючи кудись собі за спину великим пальцем, але навмисне не вказуючи чіткого напряму. – Тепер мій дім – Калья Брин Стерджис. Перед тим я жив у Детройті, штат Мічиган, працював у притулку для