Читати книгу - "Червоне доміно"

Міхаель знову зник у темряві. Куди це потягло його тепер?

Раптом він повернувся й показав униз.

— Он там відчинене підвальне вікно.

— І ти справді хочеш?..

Він кивнув з похмурою рішучістю.

— Звичайно. Для цього ж ми і прийшли сюди.

— Міхаель…

Він знову спинився.

— Може, ти боїшся?

— Так. Дуже боюсь, — збрехала я.

Він похитав головою.

— Тобі нема чого боятися. Я буду обережний. Але я мушу знати, хто там нагорі. Я зараз повернусь.

— А мені тут чекати?

— Так.

— Ні. Я б хотіла піти з тобою.

Він замислився на мить.

— Ну, гаразд, — нарешті промовив він. — Іди за мною. І — ні звука!

Він обережно сковзнув униз. Мені було чутно, як його нога шкрябнула по стіні, потім усе стихло. Лише вітер шумів навколо. Я тремтіла від холоду.

І ось, — мені здалося, що минула ціла вічність, — Міхаель просунув голову крізь вікно і кивнув мені, щоб я спускалася за ним.

За секунду я стояла поруч із ним.

Повітря в підвалі було тепле й сухе.

Десь поблизу щось потріскувало.

— Це опалення, — прошепотів Міхаель.

Очі поволі звикали до темряви. Я почала розрізняти труби, що тяглися вздовж стін над нашими головами, потім помітила залізні сходи й котел.

Та Міхаель не дав часу на оглядини. Віч схопив мене за руку й швидко повів поміж пралісовими велетнями, зміями й вовчими ярами, які при денному світлі, очевидно, були простісінькими приладами опалювальної системи, але зараз, у темряві, справляли справді моторошне враження.

Ось перед нами тьмяно засвітився прямокутник дверей. Міхаель обережно штовхнув їх, і вони беззвучно розчинилися.

У вузькому коридорі, де ми опинилися, блимала лише одна крихітна лампочка, світла якої якраз вистачало на те, щоб розглядіти контури сходів, що губилися в темряві.

— Підемо туди?

— Угу.

Я не лічила сходинок, але переконана, що їх би вистачило аж до шпиля Ейфелевої башти. Перебільшення? Саме перебільшення може дати ясне уявлення про цей підйом, бо в мене справді було таке враження, що ці сходи взагалі не мають кінця. Східець за східцем просувалися ми вперед навпомацки, раз у раз спиняючись і прислухаючись.

Тиша.

Далі!

Потім нарешті — площадка, і в стіні — залізні двері. Міхаель потихеньку, сантиметр за сантиметром, прочинив їх і обережно просунув голову в щілину.

— Бельетаж. Далі!

І знову напружений підйом навшпиньках і навпомацки. У мене вже заболіли пальці на ногах. Я думала про те, що було б, якби назустріч нам зараз вийшов сторож. Збігти вниз по сходах ми, можливо, могли б швидше, ніж він, але у підвалі він однаково спіймав би нас. Крихітне підвальне віконце було тим вушком голки, крізь яке ми мали пролізти. А зробити це було не так-то легко.

Однак ніякий сторож не вийшов нам назустріч, і тоді постало інше питання: де він? Де-небудь у будинку, це напевно, але де саме?

Нарешті ми досягли ще одно? площадки. Тут знову побачили залізні двері, і Міхаель поволі прочинив їх. Тепер ми опинилися в невеликому передпокої з кількома білими дверима. Кінчався цей передпокій напіврозчиненими скляними дверима, за якими тягнувся довгий і широкий коридор, з обох боків якого теж були двері. В протилежному кінці його ми знов-таки побачили незамкне-ні двері.

Тут горіла лише одна крихітна синя лампочка; її тьмяного світла вистачало тільки на те, щоб розрізнити довжину коридоре і тіні дверей. Скляні двері з протилежного боку можна було розглядіти лише тому, що в них відбивалася лампочка.

Навколо панувала тиша. Мертва тиша.

— Які ж це двері? — прошепотів Міхаель.

— Не маю уявлення.

Аж тепер і він зрозумів. Не міг же він по черзі відчинити всі сорок дверей, — а їх тут було щонайменше сорок, — щоб з'ясувати, за якими саме стоїть сейф з кресленнями й документацією крана. Чого доброго в кожній кімнаті стоїть по сейфу, а креслення зберігаються десь зовсім у іншому місці. Крім того: як він хотів відкрити сейф? Голими руками? Навряд щоб з цього вийшло щось путнє.

Певно, Міхаель теж зрозумів це, бо він стояв на місці.

— Ну, тепер ти задоволений?

— Не дуже… Я уявляв собі це трохи інакше.

— Он як! Ти уявляв собі це трохи інакше. Дуже добре. А тепер?

Я заговорила голосніше ніж слід було. Він затулив мені правою рукою рота, а лівою зробив знак, щоб я замовкла.

І тоді я теж почула.

Хтось наближався до нас: чути було важкі, упевнені кроки. Водночас я побачила, як за скляними дверима затанцював промінь кишенькового ліхтарика. Очевидно, це був той самий ліхтарик, світло якого ми бачили перед тим за вікном конструкторського бюро.

Я схопила Міхаеля за рукав, але він і не поворухнувся.

Ось уже чиясь рука штовхнула другі скляні двері. Чоловік, якого ми побачили, в правій руці тримав ліхтарик, у лівій — низку ключів.

Це не був той сторож, якого ми зустріли допіру: чоловік з ліхтариком був у цивільному костюмі. Проте впевненість, з якою він рухався, не лишала сумніву в тому, що він мав такі ж обов'язки, як і сторож.

Ось він відімкнув перші двері і увімкнув світло, зайшов до кімнати. Але одразу ж знову вийшов, погасив електрику, замкнув двері і перейшов до сусідньої кімнати.

Я знову потягла Міхаеля за рукав, на цей раз трохи дужче. Але він тільки невдоволено відсмикнув руку.

Тоді я тихесенько прокралася назад до залізних дверей і обережно, сантиметр за сантиметром, відчинила їх, щоб