Читати книгу - "Бронзовий птах"

Він прийшов у клуб, довго дивився, як піонери працюють, потім спитав у Мишка:

— Приступати?

— Приступайте! А що ви робитимете?

Кіндрат Степанович обвів навколо себе рукою:

— Фарбувати треба. Геть усе чисто.

Мишко згадав безглуздо розмальовану хату художника. Побоювання, що він зіпсує клуб, на мить закралося в Мишкове серце. Але не довіряти людині, яка сама добровільно пропонує свої послуги, було незручно. І взагалі треба залучати місцеве населення до роботи по обладнанню клубу. Все ж Мишко запитав:

— А добре буде?

— В найчудовішому вигляді, — промовив художник, обводячи стіни сарая мутним поглядом, — за найостаннішим словом… Великий театр робили…

— Грошей у нас немає, доведеться безкоштовно, — попередив Мишко.

— Безкоштовно так безкоштовно, — зітхнув художник.

— Фарб теж мало.

Кіндрат Степанович знову зітхнув:

— Пожертвуємо свої. Трохи залишилося. Позичив лісникові, але тепер з нього не витребуєш.

— Якому лісникові?

— Кузьміну, вбитому.

— Хіба він був лісником?

— Був. До революції. У графи служив. Довірена особа…

Так он воно що!.. Кузьмін служив у графа лісником. Значить, він добре знав ліс… Знову ліс! Той самий ліс, куди парубки відволокли привезені човнярем мішки. Таємничий ліс! Ця легенда про Голигінську гатку, про обезглавлених мерців — чи не для того вона вигадана, щоб віднадити всіх від лісу? Тут щось криється. Тепер зрозуміло: треба піти в ліс і подивитися, що це за Голигінська гатка. Чи там ще ті підозрілі парубки і що вони роблять?

Мишкові роздуми перервав Кіндрат Степанович, який заявив, що фарбуватиме він сьогодні вночі. Ніхто не перешкоджатиме, не буде куряви, і взагалі він звик творити вночі. Але на допомогу йому потрібні два хлопчики.

Мишко виділив для цього Бечку і Севу.

Наступного дня, підходячи до клубу, діти ще здалека побачили біля нього великий натовп людей.

Що таке? Діти прискорили ходу. Але з усміхнених облич селян, з їх сміху і жартів Мишко зрозумів, що в клубі сталося швидше щось кумедне, ніж трагічне. І коли він сам зайшов у клуб, то не знав, плакати йому чи сміятися.

Клуб був розмальований до неймовірності дико: зігнуті лінії, кола, смуги, трикутники, просто ляпки, то безформні, то схожі на морди диких звірів. Лави — смугасті, як зебри. Завіса — схожа на фартух маляра. Балки, що підтримували покрівлю — одна чорна, друга червона, третя жовта. Під кожною балкою — по лозунгу: «Анархія — мати порядку», «Хай живе чисте мистецтво!», «Геть десятьох міністрів-капіталістів!»

Мишко жахнувся.

Кіндрат Степанович з гордим і незалежним виглядом походжав по клубу. Так само гордо і незалежно трималися Бечка і Сева. Вони цілком серйозно заявили Мишкові, що це останнє слово живопису. Так тепер малюють в усіх країнах. Так малював і Маяковський, доки був художником. Але тепер він так не малює, бо став поетом. Бечка спробував навіть пояснити Мишкові значення якоїсь плями, але збився і нічого пояснити не зміг.

У гурті селян стояли Єрофєєв і голова сільради — молодий чоловік, демобілізований червоноармієць. Всі його називали Ванюшкою, а Єрофєєв величав Іваном Васильовичем. Він був хороший чоловік із середняків, але на посаді почував себе невпевнено, а тому, як здавалося Мишкові, боявся куркулів і пасував перед ними. Одного разу Мишко був на сільській сходці. Голова проголосив палку і переконливу промову з приводу громадського лугу, куди виганяли пасти худобу. Єрофєєв на словах підтримав його, а потім усе перевернув по-своєму і так заплутав голову, що той кінець кінцем згодився з ним. Так було й тепер. Голова спочатку посміхався над витівкою Кіндрата Степановича, але Єрофєєв сказав:

— Смішки смішками, а грошенята громадські. Приїдуть товариші з губернії чи з повіту, хіба зможемо ми їм таке показати? Отже, все треба переробляти. Знову витрати. Негарно, не годиться на вітер гроші кидати.

— Які там гроші? — заперечив голова.

— Хоч і невеликі, та народні, — сказав Єрофєєв.

— Гроші пропали, нема про що тепер говорити, — насупився голова.

— Хіба я про гроші? — заперечив Єрофєєв. — Ну, витратили, куди тепер дінешся. Я про те, що не можна дітлахам такі справи доручати. Кіндрат Степанович що? Любить він малювати, всі ми про це знаємо. А комсомол повинен відповідати. Треба було б прийти в сільраду, порадитись: як, мовляв, можна таку справу Кіндратові Степановичу доручати? А молоді люди на себе понадіялись. От і не гаразд.

Так завжди. Голова спочатку сперечався з Єрофєєвим, доводив і відстоював своє. Але те, що говорив йому Єрофєєв, мабуть, так сильно врізалося йому в мозок, що потім він непомітно для себе самого змінював свою думку. Він відчував, що Єрофєєв досвідченіший за нього, і завжди підпадав під його вплив.

Після пригоди в клубі голова почав скоса позирати на дітей. Він навіть вичитав Мишкові за те, що той даремно брав коня для Генки…

А тут ще наспіла нова неприємність. І все через безглузду гру в «зелень».

Безглузда гра! Треба завжди носити з собою щось зелене. І коли тобі говорять: «Покажіть вашу зелень», ти повинен виконати цю вимогу. А якщо зеленого при тобі не буде, то треба платити фант, тобто виконати будь-який наказ того, хто виявив, що ти не маєш при собі зелені.

Безглузда гра, але страшенно причеплива. Вона перетворилася на пошесть, на масовий психоз, особливо у дівчаток. Дорослі — половина з них комсомолки, а як тільки нагадують про зелень, стають зовсім