Читати книгу - "Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев"

За столиком у ніші почалося якесь пожвавлення: Савоськін підвівся, замахав руками — в бар увійшов Микола Кравець. Він був не сам: слідом ішла Надя. Світло в цю мить стало тьмяніше від густих червоних тонів, а проте Білякевич упізнав її, вона ступала, трошечки накульгуючи, на брови спадав каштановий чубчик, обличчя було невиразне, застигле.

Микола перейшов зал з підкресленим почуттям власної гідності, неуважно киваючи головою у відповідь на привітання знайомих. На дружину він зважав мало — перший сів за столик, навіть не обернувся, коли Надя підійшла й сіла поряд. Савоськін заметушився — кинувся до стойки, привів офіціанта, побіг іще кудись. Білякевич чув, як Надя сказала:

— Я нічого не питиму. І тобі не раджу.

Микола відмахнувся, замовив випивку, закуску.

А потім вийшла накладка — з тих, які часом трапляються в оперативній роботі, яких заздалегідь просто не можна передбачити: в барі появився Терлецький. Побачивши подружжя Кравців, він ще здалеку закивав їм і рушив до їхнього столика. І саме в цю мить до того ж столика підійшли Ястремський, Ляшенко і Галина Юрко. В цій компанії Терлецький, безперечно, був зайвий: він знав капітана міліції Ляшенка й навряд чи повірив би, що той тільки днями повернувся з Коста-Ріки, де понад рік був у науковому відрядженні.

Роздумувати було ніколи, Білякевич підвівся і став перед Терлецьким:

— Доброго дня, Станіславе Адамовичу.

Треба віддати належне Терлецькому — він нічим не показав, що здивований цією зустріччю з підполковником, чемно всміхнувся, подав руку.

— Радий бачити вас у наших пенатах, Вікторе Михайловичу.

Не відмовився підсісти до столика Білякевича і випити чашечку кави, хоча й запитав не без іронії:

— Це за рахунок карного розшуку?

Він мав почуття гумору, і це трохи стирало гострі кути. Але розмова з ним заважала Білякевичу стежити, що відбувалося за столиком у ніші. Власне, він знав, V про що говорили чоловік і жінка Ляшенки із скульптором Миколою Кравцем. Повернувшись із закордонного відрядження і маючи гроші, вони надумали прикрасити свою квартиру якимось оригінальним твором сучасного пластичного мистецтва — тепер це так модно! Про Миколу Кравця і його «Повергнутого» вони чули ще за кордоном, а коли повернулися додому — дізнались од знайомих, що Кравець, виявляється, їхній земляк і у нього напевне ж є виливка «Повергнутого». Вони дуже хотіли б придбати її…

Крізь дзюркотливі звуки аргентінського танго, човгання десятків ніг і співучий голос Терлецького підполковник уловив кілька уривків розмови, яка його цікавила, і зробив висновок, що від обговорення проблем сучасного мистецтва сторони перейшли до звичайнісінького торгу. Торгувалися грунтовно, без поспіху. Особливо старалися Савоськін і Галина.

— Та ви знаєте, хто такий Микола Кравець? — розмахував Савоськін пальцем у Галини перед носом. — Це ж новий Роден! Сподіваюсь, мадам знає, хто такий Роден!

— Питаєте! — хмикнула Галина. — Перед нашим від'їздом за кордон він пропонував мені справжній текінський килим. Валю, — обернулася вона до Ляшенка, — пам'ятаєш Родена з комісійного на Галицькій?

Савоськін глухо застогнав, затулився руками й захитався з одного боку в другий.

Підполковникові страшенно хотілося підійти до Галини, схопити за кайдановий ланцюг, вивести в коридор і дати добрячої прочуханки — надто вже безцеремонно вона вдавала з себе дурку. Та Микола, мабуть, не звернув на це уваги — торг тривав.

— Перестаньте! — несподівано вигукнула Надя. — Гидко слухати. Як на барахолці!

Вона рвучко встала й пішла геть від столика, зникла в мінливих виблисках світла. Білякевич бачив цю сцену. І хоч усе відбулося за лічені секунди, він помітив, як, обурена недостойним торгом, змінилася Надя — де й ділася її стриманість, застигла байдужість! Вона, здалося йому, навіть кульгати перестала — ішла швидко, немов хотіла скоріше втекти звідси.

Кравець теж підвівся, щось сказав Ляшенку, передав Савоськіну кілька кредиток, повернувся, щоб іти вслід за дружиною, і раптом завмер, ніби наштовхнувшись на якусь невидиму перешкоду. А потім позадкував, мало не поваливши Савоськіна… До столика в ніші підходив Назаров.

Оглушливо заревіли джазові труби — хтось перевів підсилювач магнітоли на повну потужність, але й крізь те ревіння Білякевич почув, як Кравець пронизливо, несподіваним фальцетом крикнув:

— Не підходь! Убивця!!

Магнітола шаленіла, хоч уже ніхто не танцював — майже всі широким півколом обступили столик у ніші.

— Затримайте його! — кричав Кравець. — Це злочинець, убивця! Його не могли випустити, він утік!

Хтось запропонував викликати міліцію чи дружинників, хтось уже кинувся дзвонити по телефону.

Терлецький запитливо глянув на підполковника:

— Даруйте за нескромне запитання — чи не ви автор цієї вистави?

— Так чи інакше вони мали зустрітися, — ухилився од відповіді Білякевич.

Він розплатився з офіціанткою, попрощався з Терлецький, пішов до виходу.

Осінній день уже згасав — надворі сутеніло. Віктор Михайлович глянув на годинник: ще тільки пів на сьому. Подумав, що завтра минає термін, даний йому і Онопрієнку прокурором області. І ледь осміхнувся сам до себе: після того, що сталося в барі, був певен, що вони вкладуться в цей час.

Побачивши Назарова, який ішов до нього, Микола Кравець геть розгубився, відчув, що його охоплює паніка. Хоч як хитро було задумано і вчинено злочин, Кравець не міг позбутися думки, що рано чи пізно все випливе. Арешт Назарова і звинувачення його в убивстві заспокоїли Кравця. Одначе ненадовго. Справу передали іншому слідчому, і в Миколину душу знову вповзла тривога. На допиті у Онопрієнка він хвилювався, кричав, погрожував, хоч про те, що сталося 19 серпня, мови не було — слідчий цікавився тільки маріхуаною. Кравець ждав, що його викличуть на повторний допит, готувався до цього. Не викликали. Він спробував прискорити події: інспірував скарги на нового слідчого, який буцімто упереджено ставиться до справи, зволікає. Це нічого не дало. Сподівався ще на виїзну візу. Це розв'язало б усі питання, поклало б край тривозі і страху, які мучили його.

І ось — несподівана зустріч у барі. Назарова звільнили.