Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Над вагоном завис вертоліт.

Він розганяв навколо поїзда пісок, піднімаючи хмару пилюки. У вертушці не було дверей, і через отвір я бачила Міккі за штурвалом. Проте мені було байдуже. До гелікоптера бігли Буч та Асафа: вони тягли на собі важкі сумки з грошима і щось кричали... Їхні роти відкривались під шум гвинтокрила, але я нічого не розуміла. Та й не хотіла.

Я стояла на даху та обіймалася з Максом. Мені було приємно думати, що цієї хвилини за спиною немає Стелли. У мене на душі тепліло від самої думки, що вона не сяде у вертоліт, а замість неї ми зможемо взяти всі ці гроші. І ще я була задоволена тим, що Макс мені вірить. 

Якось вона зробила так зі мною. Вона майже вбила мене і збрехала. Сказала, що вона тут ні до чого, а я була сама винна в аварії. Тепер настала моя черга брехати і робити себе невинною — я мала на це моральне право. А на решту — начхати.

Вертоліт був завантажений і нетерпляче колихав моє волосся вітром від лопастей. Він нависав над потягом, немов шуліка, що спустився до землі лише для одного — щоб схопити здобич і помчати знову в небо. Але ми зволікали. Хоча з кокпіту нам кричали одну й ту саму фразу... 

— ЙДЕМО! ЙДЕМО!

І я сподівалася, що Макс мені повірить. Що він не ставитиме мені запитань, а просто повірить на слово. Повірить у те, що я невинна, що один з його бандитів просто зірвався і впав, як це буває зі звичайними людьми. На кшталт мене... 

Проте він не повірив. Він усе чудово зрозумів без зайвих слів.

— У тебе кров на щоці, — сказав він майже на вухо. І в ту мить мене ніби наскрізь пронизало шпагою через серце. Адже він точно знав тоді, чия це кров — вона була не моєю... Але потім Макс подивився мені в очі і просто додав: — Витри обличчя і сідай у вертоліт. Нам час летіти... Пора вертатися додому, Лисеня. Летимо додому.

Тієї миті я почала закохуватися в нього з чистого листа. То був уже не той відв'язний хуліган — завжди напружений запальний псих... Це був новий Макс. Він був... інший. Зріліший і сильніший. Він точно знав, чого хоче, і чомусь домагався цього неймовірною ціною. Не знаю, навіщо йому це було потрібне. Але я вже підсіла на цю голку і зістрибнути не наважувалася. Я хотіла бути із цим чоловіком. Не тільки зараз, а й згодом — Чорнов був тепер іншим. І я його кохала... Просто потай кохала. І хотіла... 

Ми залізли у гелікоптер та почали злітати.

Всі, окрім нас з Максом, спантеличено перезиралися і не могли зрозуміти, куди поділася Стелла.

— А як же перевантаження в шістдесят з лишком кілограмів? — раптом запитав Міккі, залишаючи поїзд десь далеко внизу. — Як ви вирішили цю проблему, Максе?

— Проблеми вже немає, — відповіла я, дивлячись через вікно, як потяг стає тонкою смужкою посеред жовтої пустелі. — Їх уже немає... цих шістдесяти з гаком кілограмів. Більше немає, — повторила я і прошепотіла сама до себе: — Саме стільки важила та сучка…

Ми летіли все далі, залишаючи минуле позаду. Але воно ще чіплялося за нас своїми тонкими кігтиками. Воно ще доживало свого віку в голові тих, хто не розумів весь тягар моїх душевних мук.

— А де ж Стелла, Максе? — дивувався Асафа. — Що це за фігня, мен? Я вимагаю пояснень — вона ж витягла довгий сірник... 

Проте Макс мовчав. А я лише загадково усміхалася. Було незвично знати, що її немає поряд. Відтепер я стала єдиною жінкою в банді і могла робити, що заманеться.

— Стелли більше немає, — твердо сказала я і витягла з-під сидіння сумку. — Ось її частка. Тут п'ять мільйонів, які раніше належали їй. Але оскільки мертвим гроші не потрібні... пропоную розділити цю суму на всіх... Вийде по мільйону. Кожному. Це зручно, адже нас тепер п'ятеро.

— Нас і раніше було п'ятеро, — пробурчав Асафа й відвернувся до вікна, не бажаючи обговорювати зі мною те, що сталося. Гадаю, його пригнічував той факт, що тепер він у явній меншості. Мене він так і не визнав.

Але мені було якось байдуже. Якщо він тепер хоч намагатиметься мене принизити, я в боргу не залишусь. Тепер я вже стала іншою.

— Беріть свою частину, хлопці, — спустошувала я зайву сумку, нагороджуючи кожного свіжими пачками баксів. 

І нехай далеко не всі прийняли це з належною вдячністю... Для мене важливішим був сам факт, що я розпоряджаюся її часткою. З цієї миті вона була ніким і нічим. Ніби ніколи й не було такої людини.

— Стелла загинула як бандит, — сказав Чорнов, звернувшись із посмертною промовою. — Вона була розумна й міцна, готова дати фору будь-якому мужику. Без неї ми би не впоралися в багатьох справах. Вона була нашим розвідником та просто другом. А тепер її нема. Нехай земля їй буде пухом... Ми пам'ятатимемо її як вірного товариша.

Асафа дістав з кишені косяка і закурив, віддавши данину своїй подрузі:

— Спочивай із миром, Стелло, — сказав він, ніби чекаючи, поки її душа теж затягнеться і їй стане легше. — Спочивай із миром, дівко. Прощавай... Як шкода, що я тобі так і не вдув... Життя несправедливе, маза-фака, — кивав Асафа і дивився кудись у далечінь. — Несправедливе. 

Той день став переломним у моєму житті.  

Я раптово перейшла Рубікон і обома ногами ступила туди, куди раніше боялася навіть дивитися. Тепер я опинилася з іншого боку закону, я не просто вливалася в банду Чорнова — я вгризалася в неї із хворим апетитом, буквально з'ївши одного зі старих членів групи. У ту мить, коли я повернулася в лігво і з азартом затягла сумки з грошима в будинок, я ще до ладу не усвідомлювала, що стало моїм мотивом. То була спрага помсти Стеллі? Бажання показати Максу, що не лише вона здатна бути його опорою у злочинному світі? А може, це щось інше? Що як мені просто хотілося це знову відчути, але моя підсвідомість була затиснута моїм зовнішнім "Я"?

Супергерої у звичайному житті — добрі та чесні, вони проти насильства, проти хитрощів та порушення законів. І тільки коли вони приміряють свої костюми для маскування, вони стають жорстокими та йдуть до кінця у боротьбі за свої ідеали.