Читати книгу - "Вогонь і крига"

— У чому річ? — запитав Вогнесерд.

Морозошубка заплющила очі.

— У неї зелений кашлюк, — холодно повідомила вона. — Стій тут і стеж, щоб ніхто більше не заходив. — І знову сховалася всередині.

Вогнесерд сторопів, відчуваючи, як шок падає на нього мокрим рядном. Зелений кашлюк! Синьозірка справді ризикувала втратити ще одне своє життя.

Гучний крик за межами табору змусив його озирнутися на ялівцевий тунель. Порохолап вибіг на галявину і загальмував біля Вогнесерда.

— Я від Тигрокігтя, — видихнув він. — Маю повідомлення для Синьозірки.

— Вона хвора, — відповів Вогнесерд. — До неї не можна.

Порохолап нетерпляче махнув хвостом.

— Тигрокіготь хоче, щоб вона прийшла до Громошляху. Це нагально.

— А що скоїлося?

Порохолап зиркнув на нього.

— Тигрокіготь відправив мене до Синьозірки, — форкнув він. — А не до кицюні, яка прикидається вояком!

Вогнесерд розлютився і випустив кігті.

— Синьозірка не може піти з табору, — прогарчав він. Тоді прищулив вуха і посунувся так, щоб закрити вхід до кубла.

— Вогнесерд має рацію, — пролунало позаду нього жорстке нявкання Жовтоіклої. Вона саме вийшла із кубла Синьозірки.

Порохолап глянув на медикицьку, раптово знітившись під її помаранчевим поглядом.

— Тигрокіготь знайшов докази присутності вояків Тіньового Клану на наших угіддях, — нявкнув він. — Вони вторглися на нашу територію!

Замість страху за Синьозірку Вогнесерд відчув лють. Як вони насмілилися? Після того, як Громовий Клан допоміг Тіньовому вигнати їхнього провідника, обидва Клани погодилися жити в мирі, аж поки Тіньовий Клан не набереться сил.

Але Жовтоіклу не збентежило повідомлення Порохолапа. Вона повернулася до Вогнесерда.

— Скажи, ти не знаєш, чи десь на землях Двоногів росте котяча м’ята?

— Котяча м’ята? — глухо повторив Вогнесерд.

— Для Синьозірки, — пояснила Жовтоікла. — Я багато повень не використовувала цю траву, але зараз, гадаю, вона може допомогти.

Тепер медикицька повністю захопила його увагу. Вона продовжила:

— У трави м’яке листя і сильний, спокусливий запах…

Вогнесерд перебив:

— Так, я знаю, де її знайти!

Він ніколи не бачив м’яти у лісі, але з тих часів, коли був кошеням, пригадував, що її кущики росли біля оселі його Двоногів.

— Гаразд, — відповіла Жовтоікла. — Мені потрібно м’яти стільки, скільки зможеш принести, і швидко.

— Як щодо Тигрокігтя? — нагадав Порохолап.

— Тигрокіготь хай сам розв’язує свої проблеми! — відрізала вона.

Попелапка, що підглядала за ними з-за пенька, нараз вистрибнула.

— Впораєшся сам? — захоплено нявкнула вона. Вогнесерд кінчиком хвоста негайно подав їй знак мовчати.

Порохолап проігнорував новачку.

— Тіньовий Клан уже, може, на наших землях! — прошипів він.

Попелапка широко розплющила очі, але вчасно прикусила язика. А от Жовтоікла замислилася.

— Де Білошторм? — запитала вона.

— Патрулює Сонячні Скелі з Пісколапкою та Мишошубкою, — відповів Порохолап.

Жовтоікла кивнула.

— Синьозірка хворіє, а Вогнесерд збирає котячу м’яту, тож ми не можемо ризикувати, відсилаючи з табору ще більше вояків. Якщо Тіньовий Клан і справді на наших землях, він може вдарити сюди. Вони робили так і раніше, — похмуро нагадала вона.

— Я не забарюся, — втрутився Вогнесерд. — Відразу опісля можу зустрітися з Тигрокігтем і переказати від нього звістку Синьозірці.

Очі Порохолапа спалахнули.

— Але він хоче, щоб Синьозірка сама побачила докази. Тіньовий Клан залишив рештки свіжини з нашого боку Громошляху!

Жовтоікла втихомирила його, загарчавши.

— Синьозірці не треба бачити докази, — відрізала вона. — Слова її воєводи мало б бути досить.

— Тигрокігтю досить буде знати, що Синьозірка не може прийти, — нявкнув Вогнесерд. — Я передам повідомлення, коли назбираю м’яти. Де він?

— Я сам піду! — кинув Порохолап. — Думаєш, ти кращий вістун, бо вже вояк, а я поки що новак?

Він з ненавистю глянув на Вогнесерда. Але Жовтоікла не мала часу на сварки.

— Клану потрібен буде захист, коли Вогнесерд піде! — зашипіла вона на Порохолапа, прищуливши вуха. — Це для тебе не дуже важливе завдання, ні? То де Тигрокіготь?

— Біля обгорілого ясена, що нависає над Громошляхом, — видушив із себе Порохолап.

— Гаразд, — прогарчала Жовтоікла. — Вогнесерде! Швидко!

Коли рудий вояк уже кинувся до виходу з терену, позаду почулися дрібні кроки.

— Вогнесерде, чекай!

— Назад до кубла, Попелапко, — не озираючись і не збавляючи ходу, нявкнув він.

— Але я можу передати звістку Тигрокігтеві!

Вогнесерд спинився і повернувся до неї.

— Попелапко, якщо тут справді є Тіньові вояки, тобі слід залишитися в таборі.

Попелапка, здавалося, ось-ось заплаче, але у Вогнесерда не було часу перейматися її почуттями.

— Повертайся до свого кубла, — прогарчав він. І, не чекаючи її реакції, повернувся і вибіг геть.

Він промчав крізь Високі Сосни і, не збавляючи темпу, кинувся в підлісок, що підступав до угідь Двоногів. Видершись на живопліт своєї старої домівки, він відчув знайомий запах саду. У пам’яті вихором закружляли спогади, так що на мить у нього аж запаморочилося в голові. Вогнесерд подумав про сонячні пообіддя, коли він грався у цьому садочку іграшками, які йому давали Двонога. Він майже чекав почути шурхіт свого обіду і звуки старого імені кицюні. А тоді подумав про Синьозірку, яка боролася із зеленим кашлюком.

Вогнесерд зістрибнув униз, до саду, і побіг до місця, де колись росла котяча м’ята. Роззявивши рота, він глибоко вдихнув, а тоді полегшено видихнув. Спокусливий запах досі сповнював повітря.

Вогнесерд побіг уздовж грядочки, принюхуючись. Він не бачив котячої м’яти, але з кожною секундою підходив усе ближче і ближче до своєї колишньої оселі. Вогнесерд збавив темп. Запахи його дитинства тепер домішувалися до пахощів м’яти, збиваючи з пантелику.

Вогнесерд потрусив головою, щоб відігнати сторонні запахи, і зосередився на ароматі м’яти. Він заліз під великий кущ, досі промоклий після нічного дощу, і знайшов там запашну траву. Нещодавні заморозки вигубили деяке листя, але навислий кущ захистив достатньо трави для Жовтоіклої. Вогнесерд повідгризав стільки листків, скільки зміг. Їхній аромат солодко сповнював його рот, а все ж він намагався не жувати, хай як йому цього не хотілося. Синьозірці потрібна кожна крапля їхнього дорогоцінного соку.

Набравши повен рот листя, він повернувся і кинувся геть із саду. Кіт перестрибнув огорожу і помчав назад крізь ліс. Легені, здавалося, от-от розірвуться — міцно стиснувши щелепи, щоб не впустити листя, він міг дихати лише носом.

Жовтоікла чекала на нього в ялівцевому тунелі. Вогнесерд поклав котячу м’яту їй до лап і глибоко ковтнув, важко надимаючи боки. Вдячно глянувши на нього, Жовтоікла підібрала листя і кинулася до кубла Синьозірки.

Отак, ковтаючи повітря, Вогнесерд збагнув, що відчуває запах Попелапки у тунелі. Він обнюхав землю. Попелапка пішла з табору навіть після того, як він попередив її про Тіньових вояків?

Вогнесерд кинувся