Читати книгу - "Привид"

Я знизав плечима, намагаючись змикитити, скільки він готовий заплатити мені.

— Але кажуть також, що ти крадеш.

— Так, але тільки тоді, коли воно того варте.

Дідок розсміявся. Та оскільки я зустрів його вперше, мені здалося, що то був слабкий напад кашлю, як від раку легенів. Глибоко в його горлянці щось забулькало, і звук був схожий на чахкання двигуна на нашій яхті.

А потім він втупив у мене свої холодні блакитні очі і сказав таким тоном, наче викладав мені Другий закон Ньютона:

— Тобі доведеться так само добре затямити й ту калькуляцію, яку я тобі зараз скажу. Бо якщо ти крастимеш у мене, я тебе вб’ю.

Моя спина вкрилася потом. Я насилу примусив себе зустрітися з ним поглядом. То було все одно, що витріщатися на довбану антарктичну кригу. Нічого не було в його погляді. Лише мерзла пустеля. Але я зрозумів, що йому треба. Пункт перший: гроші.

— Банда байкерів дозволяє тобі продавати по десять грамів для себе на кожні п’ятдесят грамів, які ти продаєш для них. Сімнадцять відсотків. Працюючи на мене, ти продаватимеш тільки мій товар і отримуватимеш платню готівкою. П’ятнадцять відсотків. Матимеш на вулиці власний куток. Вас буде троє. Чоловік з грошима, чоловік з наркотою та розвідник. Сім відсотків наркочоловіку і три відсотки розвіднику. Опівночі розплачуєшся з Андрієм. — І старий кивнув на малого чоловічка, схожого на хорового хлопця.

Місце на розі вулиці. Розвідник. Оце так у халепу вскочив!

— Згода, — сказав я. — Женіть мені арсенальську футболку.

Старий посміхнувся отією презирливою посмішкою, яка призначена для того, щоби поставити тебе на місце і показати, хто ти є в ієрархії.

— Це питання вирішиш з Андрієм.

Ми продовжили розмову. Він спитав мене про моїх батьків, друзів і чи маю я, де жити. Я сказав йому, що живу у своєї прийомної сестри, збрехавши при цьому не більше, ніж треба було, бо мав таку підозру, що старий уже знав відповіді на свої запитання. Тільки одного разу я забрехався, коли він спитав, чому я розмовляю застарілим діалектом Східного Осло, попри те, що виріс я в добре освіченій родині в північній частині міста. Я відповів, що це — через мого справжнього батька, який походив зі Східного Осло. Хрін його знає, правда це чи ні, але ось як я собі це уявляв: ти, татку, безцільно вештаєшся по Східному Осло, удача відвернулася від тебе, ти не маєш роботи, грошей у тебе лишилося обмаль, у квартирі страшенно холодно — непідхоже місце, щоби там дітей ростити. А може, я так розмовляв саме тому, що хотів роздратувати Рольфа та дітвору заможних і зарозумілих сусідів. Раптом я виявив, що такий стиль розмови дає мені певну перевагу, як, скажімо, татуювання: публіка лякається, сахається й обходить мене десятою дорогою, мовляв, нехай робить, що йому заманеться. І поки я отак теревенив про своє життя, дідок уважно придивлявся до мого обличчя й увесь час торохтів отим сапфіром по підлокітнику крісла, торохтів знову і знову, безупинно, наче робив щось на кшталт зворотного відліку. Коли в розмові сталася пауза і все, що було чутно, — це оте торохтіння, мені здалося, що ми обидва вибухнемо від напруженого мовчання, якщо я не порушу тишу.

— Шикарна халупа, — зауважив я, сам злякавшись власного нахабства і почервонівши.

— Це була резиденція шефа гестапо в Норвегії з 1942-го по 1945 рік. Його звали Гельмут Райнхард.

— Сподіваюся, сусіди вам не набридають?

— Сусідній будинок теж належить мені. В ньому жив помічник Райнхарда. А може — навпаки.

— Навпаки?

— Тут не все так просто, — відповів дідок. І посміхнувся своєю посмішкою ящірки. Він був схожий на дракона з острова Комодо.

Я знав, що мав бути обережним, але втриматися не зміг.

— Є одне, чого я не розумію. Одін платить мені сімнадцять відсотків, і приблизно стільки ж платять решта дилерів. А вам потрібна група з трьох чоловік, і на всіх ви даєте двадцять п’ять відсотків. Чому?

Старий пильно уставився на мою щоку.

— Бо три — це значно безпечніше, ніж один, Густо. Ризик, на який наражаються мої реалізатори, — це також і мій ризик. Якщо ти втратиш усіх пішаків, то через певний час тобі неодмінно поставлять мат, Густо. — Здається, старий повторював моє ім’я, щоби ще раз насолодитися його звучанням.

— Але ж прибуток…

— Нехай це тебе не турбує, — різко відказав він. А потім посміхнувся і знову заговорив тихим спокійним голосом: — Наш товар надходить прямо з першоджерела, Густо. Він вшестеро чистіший за отой так званий героїн, який розбавляють спершу в Стамбулі, потім у Белграді, а опісля — в Амстердамі. Але за один грам ми все одно платимо менше. Зрозумів?

Я кивнув.

— Значить, ви можете розбавити його всемеро чи ввосьмеро більше, аніж інші.

— Ми розбавляємо його, але менше за інших. І продаємо те, що можна назвати героїном. Ти знав про це раніше і саме тому швидко погодився на нижчий відсоток від реалізації. — Світло каміна блиснуло на його білих зубах. — Бо ти знаєш, що продаватимеш найкращий продукт в усьому місті й оборот у тебе буде втроє-вчетверо більшим, ніж коли б ти торгував борошном від Одіна. Ти знаєш це, бо кожного дня бачиш, як покупці проходять повз низку товкачів героїну і прямують до того…

— …хто носить футболку «Арсеналу».

— З першого ж дня покупці переконаються, що твій товар — найкращий, Густо.

А потім старий випроводив мене з кімнати.

Під час розмови він сидів, накинувши ковдру на коліна, і мені подумалося, що він — каліка, чи щось типу того, але він виявився навдивовижу моторним для свого похилого віку. Дідок зупинився на порозі, явно не бажаючи показувати своє обличчя назовні. Поклав руку мені на передпліччя, трохи вище ліктя. Легенько стиснув мій трицепс.

— Бувай, Густо. Невдовзі побачимося.

Я кивнув. І відчув, що йому потрібно щось іще. Я бачив, як ти працюєш. Сидів у лімузині й дивився на мене крізь затемнені вікна, наче я — якийсь довбаний Рембрандт. І тут я збагнув, що зараз можу отримати те, що бажаю.

— Я хочу, щоби розвідником у мене працювала моя прийомна сестра. І щоб чоловіком з наркотою у мене був Олег.

— Резонно. Що-небудь іще?

— Я хочу мати футболку з номером 23.

— Аршавін, — задоволено пробурмотів вищий з похоронної команди. — Росіянин. — Вочевидь, про Майкла Джордана він не чув ніколи.

— Побачимо, — захихикав старий. А потім подивився угору. — Зараз Андрій дещо тобі покаже, і ти зможеш