Читати книгу - "Я знайду тебе, Макс Дикий"

—...Загалом, ви йдете так як ніби нікого поруч нема, я буду слідкувати за вами зі сторони. Але підете в парк, координати якого ми зараз увібʼємо вам в карти. Тим часом Аліна йде в парк своїм ходом, іншою дорогою. В парку ви будете знаходитись стільки, скільки доведеться, поки ми не знайдемо собаку, після чого ми проведемо вас додому, — пояснюю я клієнтці.

—  А що мені робити в парку? — запитує вона трохи насторожено. 

— Все, що завгодно. Відпочивайте і не турбуйтесь про свою безпеку, бо я буду поруч, — я дістаю з шафи шокер і простягаю їй. — Також дам вам це в тимчасове користування. Це може допомогти в критичній ситуації, коли вже нас поруч не буде.

— Дякую, — вона ховає шокер в сумочку. — Ви дуже допомагаєте мені, тепер я почуваюся значно впевненіше…

— От і добре, тоді ходімо…

***

Поки ми йдемо до парку, я уважно спостерігаю за клієнткою з безпечної відстані, але нічого підозрілого не помічаю. Чи може маньяк злякатись того, що вона звернулась до детективів? Насправді, я б хотів, щоб так і було. Або щоб він і зовсім не слідкував за цією дівчиною.

Хоча, якщо таке трапиться, то ми втратимо черговий шанс на те, щоб вийти на нього, а це не дуже добре…

Коли ми приходимо до парку, клієнтка сідає на лавочку, а я починаю шукати поглядом Аліну, однак не знаходжу.

Пишу їй повідомлення, в якому питаю, як просувається її справа, і поки чекаю на відповідь, і сам знаходжу собі лавочку, з якої добре видно клієнтку. 

Аліна, нарешті відповідає:

“Поговорила з бабусями на лавочках біля найближчих будинків, мені сказали, що одна жінка підібрала вчора собачку, тепер піду до неї, подивлюся, чи то справді Міхаель…”

"Молодець. Якщо впораєшся швидко — з мене святкова вечеря на честь твоєї першої самостійно розплутаної справи."

“Ловлю на слові, — відповідає вона. — Бо я таки зголодніла, накручуючи кола по всьому мікрорайону в пошуках блудного шпіца”.

Усміхаюсь і відправляю їй підморгуючий смайлик, і закриваю переписку. 

Вирішую пошукати ще трохи інфи про нашого маньяка в інтернеті і на різних форумах. Знаючи психологію таких людей, вирішую, що маньяк скоріш за все пильно слідкує за тим, як його обговорюють, і може навіть дискутує з людьми. Такі, як він, часто люблять подібне.

Паралельно поглядую на клієнтку, але знову ж таки, нічого підозрілого не помічаю.

Так проходить десь година часу…

Раптом лунає телефонний дзвінок. Це Аліна.

 — Все, Міхаель в мене, — радісно каже вона. — Йду до вас, де саме ви зараз знаходитесь? 

— Ми в самому центрі парку, біля фонтану, — пояснюю я. — Можу відправити геолокацію.

 — Та я приблизно уявляю, де це, зараз буду, — каже Аліна і відключається. 

Через хвилин п’ять вона з’являється на доріжці, на руках тримає маленьку собачку. Коли підходить до мене, показує Міхаеля і сміється:

 — Як тільки згадаю слова клієнтки про те, що він “той ще серцеїд”, то починаю реготати. Кумедно, правда? 

— Ага, — киваю я, встаючи з лавочки. — Тоді можемо зараз завезти його хазяйці. Точніше, завезеш його ти, а я проведу нашу іншу клієнтку. 

 — А потім вирушимо на місце злочину? — усмішка зникає з обличчя Аліни. 

— Так, щоб зекономити час, кожен завершить одну з двох справ, — кажу я. — Зустрінемось в офісі, там сядемо на мою машину і поїдемо…

 — Добре, — каже вона. — Тоді я зараз відвезу песика і поїду в офіс…

***

— Дякую, що відвезли мене, і взагалі за допомогу… — каже клієнтка. — Мені дійсно спокійніше, коли я знаю, що ви за мною приглядаєте. 

— Ну, це моя робота, — відповідаю я. 

— Може, ми б могли зустрітись? Не як клієнтка з працівником… — вона дивиться мені в очі.

— Пробачте, я не змішую роботу і особисте життя, — я усміхаюсь. — Тоді до завтра, завтра заїду о восьмій.

— Так, до завтра…

***

Ну, Макс трохи прибрехав =) Діліться враженнями і підписуйтесь на мою сторінку на букнет =))) Буду вдячний =)) Нагадую, що книга буде безплатною, чекаю на ваш актив =)