Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так і було, — відповів Далінар. Звісно ж, кохав. Хіба ні? Він не міг пригадати анічогісінько. — Як вона виглядала? — і швидко додав: — Я маю на увазі — у твоїх очах? Якою ти її бачила?
— Ш-ш-ш любили всі, — промовила Навані. — Я щосили старалася її зненавидіти, але зрештою спромоглася лише на приглушені ревнощі.
— Ти? Ревнувала її? З якого б це дива?
— З того самого, — відказала жінка. — Вона так пасувала тобі, ніколи не робила недоречних зауважень, ніколи не задирала оточуючих, завжди така тиха, — Навані всміхнулася. — Озираючись назад, я й справді мала би знайти в собі сили зненавидіти її. Але та здавалася такою милою. Хоча й не надто… е-е…
— Що? — не зрозумів князь.
— Розумною, — докінчила вона й зашарілась, що траплялося з нею нечасто. — Вибач, Далінаре, але з пісні слів не викинеш. Ні, Ш-ш-ш не скидалася на дурепу, але… ну… не всім же бути розумницями. Напевно, у цьому й крилася частина її шарму.
Навані, здавалося, подумала, що той образиться.
— Усе гаразд, — промовив він. — Ти здивувалася, коли я одружився з нею?
— А кого це могло здивувати? Як я й сказала, ви виглядали ідеальною парою.
— Це ти про наш розумовий рівень? — сухо поцікавився Далінар.
— Ні, навряд чи. Але ви й справді підходили одне одному за вдачею. Якийсь час — уже махнувши рукою на спроби зненавидіти її — я навіть гадала, що ми вчотирьох могли би зійтися дуже близько. Але ж ти був зі мною такий набундючений.
— Я не міг допустити жодних подальших… ексцесів, які дали б тобі привід думати, що ти все ще мені небайдужа.
Завершальна частина фрази вийшла в нього якоюсь незграбною. Бо, зрештою, хіба ж не це тепер і відбувалося між ними? Ексцес?
Навані глянула на нього.
— От тобі й маєш.
— Що таке?
— Почуття провини. Далінаре, ти чудовий, шляхетний чоловік, але надто вже схильний собі потурати.
«Відчувати провину означає потурати собі?»
— Я ніколи не думав про це в такому світлі.
Вона широко всміхнулася.
— Що тепер? — запитав князь.
— Ти завжди залишаєшся щирим, чи не так, Далінаре?
— Намагаюсь, — погодився той, озираючись через плече. — Хоча характер наших стосунків чи не щодня породжує якусь облуду.
— Ми не збрехали нікому. Нехай думають — чи підозрюють — усе, що заманеться.
— Гадаю, ти маєш рацію.
— А так зазвичай і буває, — вона хвильку помовчала. — Ти шкодуєш, що ми…
— Ні, — різко сказав Далінар і сам здивувався категоричності свого заперечення.
Його супутниця лише всміхнулася.
— Ні, — повторив він уже спокійніше. — Я не шкодую через це, Навані. І хоч не знаю, як бути далі, але не відмовлюсь від тебе.
Та затрималася біля клумбочки маленьких — як кулак — скелебруньок, що повипускали своє гудиння, схоже на довгі зелені язики. Вони росли на великому овальному камені, спеціально покладеному обіч алеї, й утворювана ними композиція чимось скидалася на букет.
— Гадаю, просити тебе не відчувати провини було б занадто, — мовила жінка. — Але хіба ти не можеш дозволити собі хоча б трішки розслабитись?
— Не певен, що в мене вийде. А надто тепер. Однак мені було би складно пояснити причину.
— А ти все ж спробуй, будь ласка. Спеціально для мене.
— Що ж, гаразд… Бачиш, Навані: я — людина крайнощів. І з’ясував це ще замолоду. І відтоді знову й знову переконувався, що єдиний спосіб контролювати свої крайнощі — це наповнити чимось життя. Спочатку Ґавіларом. А тепер Кодексом і повчаннями Ногадона. Ось ті способи, якими я тримаю себе в покорі. Це як камін для багаття: він контролює вогонь, не даючи йому ширитись, — Далінар глибоко зітхнув. — Я — слабка людина, Навані. Це справді так. Бо якщо хоч трохи відпускаю повіддя, то прориваю всі встановлені для себе перепони. Упродовж цих шести років після смерті Ґавілара я тримаюся тільки тому, що безупинно дотримуюся Кодексу. Однак якщо я допущу появу в цій броні хоч кількох тріщин, то можу знову стати тим, ким колись був. Тим, ким нізащо більше не хочу виявитись.
«Тим, хто обмірковував вбивство рідного брата заради трону — а також жінки, яка вийшла за того заміж». Але він не міг пояснити цього — не смів зізнатися Навані, на що колись заледве не штовхнула його пристрасть до неї.
Того дня Далінар заприсягся собі, що ніколи не зійде на королівський престол. Це стало для нього одним із табу. Чи міг він пояснити, як вона — сама того не бажаючи — розхитувала всю їхню систему? І як важко йому було узгодити кохання до неї, яке весь час тліло в душі, з почуттям провини — адже він нарешті забрав собі те, чого давним-давно зрікся на користь брата?
— Ні, ти не слабак, Далінаре, — заперечила Навані.
— Ще й який. Просто слабкість може здатися силою, якщо її надійно закувати в кайдани, як-от загнане в куток боягузтво цілком може скидатися на героїзм.
— Але жоден рядок Ґавіларової книги не забороняє наших стосунків. На заваді стоїть лише традиція, яка…
— От тільки на душі паскудно, — перебив Далінар. — Але благаю тебе, не хвилюйся. Моїх гризот стане на нас обох. Я знайду спосіб, як нам бути разом — лише прошу тебе поставитися з розумінням. Для цього знадобиться час. І коли я дратуюся — причина не в тобі, а в усій ситуації.
— Гадаю, я зможу з цим зжитися. Якщо й ти зможеш змиритися з чутками. Бо вони вже поповзли.
— Це не перші пересуди, які супроводжуватимуть мене, — відмахнувся той. — Я все менше непокоюсь через них і все більше — через Елгокара. Як ми це йому пояснимо?
— Сумніваюся, що він помітить, — тихенько фиркнувши, сказала Навані й продовжила прогулянку. Він рушив услід. — У нього в голові лише паршенді, а також — періодично — ідея-фікс, ніби хтось у таборі намагається його вбити.
— І це може підживити її, — зауважив князь. — Він здатен угледіти не одну змову в тому, що між нами двома зав’язалися певні стосунки.
— Що ж, він…
Знизу залунали голосні звуки сурм. Далінар і Навані спинилися, дослухаючись,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях королів. Хроніки Буресвітла», після закриття браузера.