Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

   Олег, мій Олежик, лежить на моєму ліжку на спині з заплющеними очима, повністю одягнений, лише розстібнуті штани, а оголена Богдана вправно працює ротом  в області його ширіньки.

Бачу, як він різко хапає її за волосся.

- Я… зараз… - з придихом бурмоче. Вона різко підіймає голову та повертає у мою сторону. Єхидно посміхаючись, залазить на нього зверху.

   Я мала б  щось зробити. Зачинити двері і вийти або стягнути її з нього за патли. Та не можу. Застигла.

   Богдана, не відриваючи від мене погляду, починає на ньому рухатися.

- Олежику, - вимовляє, все ще дивлячись на мене, та не припиняє ритмічних рухів, - кохаєш мене?

- Кохаю. Завжди кохав. Тільки тебе… - останнє слово перетворюється в стогін. Він хапає її за стегна та здригається. Розумію, що це фініш. Але чому я досі тут? Навіщо дивлюся на це? Чому саме вона? Та, хто перетворив моє життя на пекло. За що він так зі мною? Саме це він хотів мені сказати? Що вони разом? Тепер і слів не потрібно, мені показали наочно.

   Вуглина в грудях перетворюється на лаву та обпікає усе з середини. Як боляче... В області серця тисне так, що я не впевнена у здатності дихати. Кров розносить це нестерпне відчуття до кожної клітини тіла. Ось як болить, коли зраджують? Адже він знав… Завжди захищав від її нападів та принижень. І як тепер це назвати, якщо не зрадою? Він був лише моїм з восьми років… Більшу частину мого життя. Моїм єдиним другом, першим поцілунком, моїм першим, як і я у нього… А чи так це насправді? Я більше ні в чому не впевнена. Мабуть, доля підкинула й мені подарунок у день народження сестри та не дала можливості сказати, що кохаю його. Усі ці роки. Добре, що я не встигла принизитися ще більше та просити спробувати переступити межу дружби. Межу, за яку я боялася ступати багато років, аби не втратити його. Але тепер це не межа. Тепер це прірва. Крах… Кінець.

   Мені потрібно негайно піти.

   Врешті, задкую дрібними кроками від дверей, розвертаюся та починаю бігти, розштовхуючи гостей сестри. Обурення, які летять мені в спину, навіть не набувають форми конкретних звуків. Я чую лише гул.

    Вибігаю на вулицю в надії вдихнути повітря, але побачене позбавляє мене кисню. Так і стоїть перед очима, а у вухах його стогін та зізнання. Мене починає нудити і, здається, я забула, як потрібно дихати. Падаю колінами на всипану росою траву. Усе навколо вкривається мерехтливими цятками і я провалююся у рятівну темряву. Нарешті спокій.

***

   Мене пересмикує від спогадів. Я досі почуваюся зрадженою та розбитою, коли пам’ять прокручує кадри того вечора, як діафільм. Усі мої плани на майбутнє залишились лише мріями.

   Отямилася я у лікарні з ниючим болем в плечі. Та він не міг навіть на секунду затьмарити те, що коїлося у мене всередині. Не хотілося прокидатися, не хотілося згадувати, не хотілося нічого, тільки позбутися цього нестерпного щему у грудях. Та й лише розбитим серцем усе не обійшлося.

   Виявилося, що втрачаючи свідомість, я невдало впала, вивихнула плече та пошкодила плечові зв’язки. На змагання, до яких готувалася майже рік, я не потрапила. Травма виявилася серйознішою, ніж здавалося спочатку, тому лікування та реабілітація не принесли потрібних результатів. Дорога у професійне плавання для мене була закрита. Так що у той вечір Богдана забрала у мене не лише його.
   Олег прорвався до моєї палати лише раз, після якого мені знову знесло дах. Я просила дати мені час і через місяць була майже готова до розмови. Та на наступний день мені прийшло повідомлення з медіа вмістом з незнайомого номера: задоволена Богдана демонструє чорно-білий знімок УЗД. Під фото підпис: «Вгадай, хто скоро стане татком?». Ось тоді я зрозуміла, що тепер це точно кінець.

-----------------------------------------------------------

[1] Кандидат у Майстри Спорту України