Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

ЕЛЬВІРА

  Руки трясуться і я ніяк не можу застібнути теплу кофту. Ґудзик вислизає між пальців, тому від цього нервую ще більше. За вікном шалено завиває вітер і вже починається дощ. Навіть погода проти того, щоб я зустрічалася з тією людиною, що різко згадала про свою племінницю. 

   Увесь час до самих вихідних намагалася не думати за цю зустріч і її наслідки. Бо ж не дарма вона настояла на розмові. Навіть ректора залучила для цього. Точно щось таке треба від мене. Але я не маю іншого виходу. Треба йти в ту кав'ярню, бо інакше вона справді може забрати опіку в тітки Ніни. З їхніми зв'язками це не буде проблемою.

   Тому, від повної безнадії на щось повпливати, увесь цей час я думала про що завгодно,  тільки не про зустріч. Навчання займало більшу частину мого часу. Чомусь після того, як я почала відвідувати бойовий факультет, мене різко помітили викладачі мого трав'яного факультету і почали вимагати більших знань з їхніх предметів. 

  А ще ж треба врахувати самостійне вивчення і заняття на бойовому факультеті, де поки що теж не все було так добре, як хотілося б.  І лише Теорія бою давалась мені досить легко.

   Ще були тривожні думки щодо дивної поведінки ректора. Я почала помічати або, вірніше сказати, відчувати його погляди на собі, коли знаходилася в їдальні чи навіть коридорах академії. Увесь час прокручувала в голові його слова і не могла зрозуміти, що так сильно хвилювало мене.

   Тим часом дівчата насідали з допитами про те, що відбувається між мною та Германом Громом. Але тут я була категоричною і просто не відповідала на їхні умілі провокації, добряче нервуючи цим сусідок. Фрази: “безсовісне дівчисько”, “невдячне сіре мишенятко”, “то ми для тебе ніхто”, “мовчи, а ми будемо в'янути від цікавості” тепер були в нас замість доброго ранку. Ці дві фантазерки вже намалювали між мною та Германом кохання до небес, а тепер домальовували конспіративні версії чому ми приховуємо наші відносини від усіх. 

   Тож в принципі чим забити голову я мала, але час швидко пролетів і ось через годину я маю вже терпіти Лорелею і ще думати як їй відповідати, щоб вона не виконала свою погрозу забрати опікунство собі. 

    На вулиці вже розпочався дощ. Ще поки мілкий, але затягнуте темними хмарами небо говорило про те, що скоро почнеться злива. Я не стала відразу формувати щит-парасолю (побутове заклинання для захисту від дощу і вітру) просто підняла голову до неба, підставляючи обличчя прохолодним краплям. 

    Хотілося, щоб дощ змив мою тривогу і сльози, що все-таки виступили з моїх очей. Я боролася з ними від самого ранку, заганяючи в середину і намагаючись не впасти на дно жалю до себе. Але дощ ніби пробив мою, старанно вибудовану, броню і дістав до самої душі, де певно ховалася маленька дівчинка, ображена на весь світ. 

– Вирішила захворіти та відкосити від навчання? – промовив Герман прямісінько біля мого вуха. І як тільки так безшумно підкрався?

– Що треба? Іди куди йшов, – відповіла йому, трохи здригнувшись від несподіванки. 

   Але була в цьому і моя провина. Це ж треба було додуматись стати й страждати на центральній алеї, неподалік від виходу з академії. Звісно, вірогідність зіткнення з кимось тут висока. Але чому саме з ним? Чому доля так випробовує мене? Не чекаючи що він там мені скаже, на швидку руку сформувала щита й рушила до воріт. 

– Не вийде, солоденька, – перегородив він мені дорогу, грізно нависаючи наді мною та ще й у передпліччя вчепився.

– Відпусти по-доброму. Я запінюся назустріч, – зі злістю прошипіла йому.

– Де вона має відбутись? Я підвезу тебе, – все вирішив за мене цей нестерпний маг і потягнув у бік від воріт академії.

– Куди ти мене тягнеш? Мені за межі академії треба! Відпусти, бо зараз щось запущу в тебе! – кричала йому та він навіть не обертався, сунучи кудись і мене за собою тягнув.

– Ти хороша дівчинка, ти так не зробиш. Зараз покажу тобі мою дівчинку. 

– Кого покажеш? Герман, я благаю тебе, відпусти по-доброму! В мене і так через тебе проблеми з сусідками! – намагалась до нього докричатись. 

– Які проблеми? Можу вирішити.

– Та ти хоча б створювати їх перестань! Нас можуть побачити, хіба не розумієш?!

– Усі нормальні люди в таку погоду на вулицю не виходять.

– Ото б і сидів в себе вдома!

   Поки ми сперечалися, то Герман довів мене до своєї “дівчинки”. Нею, як виявилося, була спортивна бусина (магічний транспорт, зроблений зі спеціального струменевого імпульсу та ельфійського тонкого металу у вигляді продовгуватої бусини, що може летіти на низьких висотах)

– Красуня, правда? – промовив маг, милуючись своїм транспортом. 

– Ти хто? – здивовано промовила я, бо така бусина це не те що розкіш та їх може всього у світі штук шість є.

– Не принц, не хвилюйся, – пирхнув він і відкрив для мене прохід в середину. 

   Чи то я така шокована була, чи що, бо без вагань і добровільно залізла в середину цього нереально дивовижного витвору магічного мистецтва. Комфортні, м'які сидіння з білої шкіри це було єдине, що не просвічувало наскрізь. Все ж інше з середини було прозорим, включаючи навіть панель управління цією бусиною, тому складалося таке враження, що ти ширяєш у повітрі просто сидячи у зручних кріслах. Але ззовні вона мала непрозорий, білий колір.