Книги Українською Мовою » 💛 Бойова фантастика » Реактивація, Кулик Степан 📚 - Українською

Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Реактивація" автора Кулик Степан. Жанр книги: 💛 Бойова фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 78
Перейти на сторінку:
Розділ 15

Кроки повільні і надто важкі. Так важко ступати могла б людина у важких латах. Але я не бачу жодної причини, задля котрої сторож біля воріт резиденції мера, став би зодягати броню. У модулі жодних заворушень уже років п’ять не було. Та й минулого разу громадяни протестували не проти влади, а проти підняття ціни на пиво і протеїнові коктейлі. Трохи погаласували, збили камінням пару поліцейських дронів, перекинули декілька торговельних апаратів… А потім мер оголосив, що то помилка. Системний збій у мережі. І жодного підняття цін не передбачається.

Значить — вхід у резиденцію пильнує кіборг. З молодих. Що недавно перейнялися ідеями механістів. Саме вони, наче квапляться щось надолужити, начіпляють на себе різне залізяччя без будь-якої логіки і потреби. І ходять потім, як вагітні черепахи. Бо залізо, навіть біологічно адаптоване, залишається залізом. З відповідною питомою масою.

З одного боку — проблема, бо у нього, гарантовано, покращений оптикою зір — тепловізор чи нічне бачення. Або усе разом. Та й удари тримають краще — маю досвід. Доводилося стикатися на Арені. Міцні хлопці… Тож, хочеш досягти цілі — бити треба не стримуючись. Однак, усі ці переваги, як я вже зауважив, нівелюються неймовірною незграбністю.

Доки той мастодонт обернеться, я вже тричі навколо оббігти встигну. Перебільшую, звісно, але не сильно. Тому вибирати треба з двох варіантів. Перший — вловити момент, коли він проходитиме повз, метнутися вперед і приголубити від душі моргенштерном. Якщо прикластися від душі — одного удару по голові повинно вистарчити… Стримує лише те, що на відміну від андроїдів, механісти, незалежно від того, скільки запланованого матінкою-природою рідного тіла в них ще залишилося, все-таки не ляльки — а живі люди. А мені обвішуватися трупами… принаймні, доки ще не все зрозуміло з перспективами… не хотілося.

Хто знає? Можливо ми з Нікою в чомусь помиляємося, і все зовсім не так, як здається? Адже Система не дає жодних не те що прямих вказівок, а навіть натяків, що у смерті Лариси винен мер чи хтось з його оточення? Може, навпаки — хтось хоче його підставити? Роздути скандал і змістити з посади?

Тому, варто спробувати другий варіант. А саме — дочекатися, поки кіборг повернеться до мене плечима і тихенько прослизнути, залишаючись непоміченим. Благо, ворота у резиденцію привідкриті достатньо широко.

Взагалі, після сектора «Д», тут простору аж забагато. Замість одного просторого боксу, можна було б розмістити не менше десятка звичайних типових житлових модулів. Але, якщо цього не зробили раніше, то тепер, коли людей і справді стала зменшуватися, ніхто цією несправедливістю перейматися не буде. Права Ніка, ще десяток-другий програми «Ні дітям!» і питання життєвого простору перестане бути актуальним. Через відсутність людей…

Кіборг важко протупотів повз мене, дійшов до кута огорожі, розвернувся і попрямував у зворотному напрямку. Я тихенько вийшов зі свого сховку, тінню прослизнув у нього за плечима і шмигнув у ворота.

На щастя, зсередини їх ніхто не стеріг. В резиденції було темно, і лише невеличкий ліхтарик горів при дверях, що вели в будівлю.

Якусь мить я прислухався, чи не почується щось з-за них, але лише нічна тиша була мені відповіддю.

Резиденція не вважалася приватним простором, тож двері не запиралися на замок з персональним доступом. Система доступу прогнала мій відбиток по базі, знайшла в списках повнолітніх громадян і двері відкрилися. Повноправний мешканець купола мав право зайти у мерію і подати заяву чи скаргу коли завгодно. Незважаючи на нічний час.

Перший поверх, де відвідувачів приймають клерки найнижчого рівня — помічники помічників, зустрів мене все тією ж тишею. Зрештою, тут і не буває людно. Усі важливі рішення приймаються в інших кабінетах. І доводяться до громадян у вигляді розпоряджень через мережу персональних чіпів чи у виді загального оповіщення.

Значить, мені наверх. Туди, де сходи застелені пурпуровою доріжкою.

Товстий синтетик приглушує і без того обережні кроки. Тож підіймаюся в цілковитій тиші і… хотів сказати: темряві, але це не так. В одному з кабінетів другого поверху хтось не спить. І широка смуга світла, що падає з нещільно прикритих дверей, старанно розганяє морок. А, заодно, вказує мені ціль.

Відверто кажучи, я й сам не знаю, кого шукаю. Перша думка: що прийшла в голову під дією адреналіну після сутички з андроїдами, тобто упіймати мера, пригрозити і змусити дати відповіді, тепер не виглядала такою розумною. А все через мою відлюдькуватість і аполітичність. Через які я за все життя жодного разу не спромігся побувати в мерії. От і не уявляв, з чим зіткнуся. Бо уявляв собі резиденцію мера, як звичайний, нехай і фешенебельний, житловий модуль. Кімнат на п’ять. Гора — сім. Тож, головне було потрапити у середину, а там я б уже розібрався, кого хапати і що питати.

Насправді ж, проникнути в резиденцію виявилося навіть не половиною справи. Бо я був у середині, і поняття не мав, у які з надцяти дверей стукати. І чи мер взагалі тут є? От же ж халепа.

Але довго роздумувати я не любив. Тим паче, що підказка он вона. Хто б там не засидівся так допізна, він мені і пояснить де шукати мера.

Хутко перебігаю до потрібних дверей і обережно заглядаю.

Та ну! Не дарма ж кажуть, що дурням щастить. Обличчя, яке не сходить з усіх плакатів і з якого починається блок щоденних новин, переплутати з іншим не реально. В кабінеті, за робочим столом, щось вичитуючи з розкладених на ньому документів, сидів Тарас Карий — мер К-019, власною персоною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 33 34 35 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реактивація, Кулик Степан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Реактивація, Кулик Степан"