Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          В тебе не залишилось ще тих пігулок? Хочу спати, але боюсь не зможу.

-          Одна ще є, - підбадьорливо посміхнулась Марта, - зараз принесу.

-          Дякую. За все дякую, - просто сказала Ліна.

-          Пусте, повір, - так же відповіла Марта і через секунду додала. – Знаєш, я дразнила тебе, щоб ти вже нарешті переспала з кимось, - почувся гіркий смішок. – Не знала, що все вийде так. Прошу тебе, не побивайся. Час все розставить по своїх місцях. Просто прийми те, що трапилось і стане легше.

-          Так і зробила, - видавила з себе посмішку Ліна.

-          От і молодець. Ну я піду, принесу тобі таблетку, - сказала подруга і вийшла.

  На ранок Ліна прокинулася від нав’язливого звуку будильника, але мертва втома і туман в голові не давали остаточно вирватися з лап сну, який так і не приніс ні бажаного відпочинку, ні забуття. Постійні прокидання чергувалися з тривожними сновидіннями. Дівчина, врешті вимкнула будильник і переборюючи втому встала та пішла на кухню з наміром випити чашку міцної кави.

  Кілька днів, які залишилися до завершення робочого тижня, пройшли в апатії, яку Ліна з хворобливим ентузіазмом леліяла в собі. Вона з усіх сил намагалася дотримуватися гасла, яке сама собі і придумала : « Не бачити, не помічати не відчувати, не чути його». Кілька днів, ще кілька днів, а там будь що буде. Можливо їй пощастить і небо впаде.

  Поведінка Вадима допомагала їй в дотриманні своєї постанови. Він звертався до неї за крайньою необхідністю і сухим тоном та в суто робочих питаннях. Їхні стосунки вернулись до своєї відправної точки.

  Ліна почувалась запрограмованим роботом. Вона не могла їсти, запихаючи в себе, щось тільки в догоду Марті. Приходила додому і відразу завалювалась спати сподіваючись на забуття, яке так і не приходило, а тільки знущалось неспокійним сном.

А потім...

А потім він поїхав і Ліна розучилась нормально дихати.