Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він запевнив Кредока, що Сюрете10 зробить усе можливе, щоб з’ясувати, чи справді існував документ, який підтверджував шлюб між лейтенантом Едмундом Крекенторпом із Четвертого саутширського полку та французькою дівчиною на ім’я Мартіна. Час – перед самим падінням Дюнкерка.
Він, проте, застеріг Кредока, що здобути остаточну відповідь навряд чи можливо. Територія, яка їх цікавить, була не тільки захоплена німцями приблизно в той самий час, а й дуже потерпіла від воєнних дій під час вторгнення союзних військ. Багато будівель і документів були знищені.
– Але не сумнівайтеся, мій дорогий колего, ми зробимо все, що зможемо.
Після чого вони з Кредоком попрощалися й розлучилися.
ІІІ
Коли Кредок повернувся, сержант Ветерол доповів йому з похмурим торжеством:
– Адреса, яку ви мені дали, сер, – 126, Елверс Кресент – це тільки поштова скринька для листів «до запитання». Дім там, щоправда, цілком пристойний…
– Ніхто її не впізнав?
– Ні, ніхто не зміг упізнати на фотографії жінку, яка приходила по листи, але я не думаю, що хтось би міг її впізнати, адже вона приходила не менш як місяць тому, а дуже багато людей користуються тією скринькою. Адже там розташований пансіон для студентів.
– Вона могла назватися іншим ім’ям.
– Яка різниця? Адже ми показували фотографію, на якій ніхто її не впізнав.
Він додав:
– Потім ми навідали чимало готелів – ніхто ніде не зареєструвався як Мартіна Крекенторп. Після того як ви зателефонували з Парижа, ми навели довідки про Анну Стравинську. Вона була зареєстрована з іншими танцівницями трупи в дешевому готелі «Брук Ґрін». Там оселяються переважно артисти. Вона виїхала звідти в четвер, дев’ятнадцятого грудня, після концерту. Інших записів про неї нема.
Кредок кивнув головою. Він накреслив собі кілька інших ліній розслідування, хоч і не чекав від них особливого успіху.
Трохи поміркувавши, він зателефонував у фірму «Вімборн, Гендерсон і Карстенс» і попросив призначити йому зустріч із містером Вімборном.
Через певний час його завели до кабінету, у якому панувала задушлива атмосфера й де містер Вімборн сидів за великим старомодним письмовим столом зі стосами запилюжених паперів. Металеві коробки з написами «Сер Джон Фоулдс, помер», «Леді Дерен», «Джордж Роуботтем, ескв.» прикрашали полиці; чи то були пам’ятки з минулої ери, чи документи сьогоднішніх юридичних справ – інспектор не мав уявлення.
Містер Вімборн подивився на свого гостя з чемною, обережною стриманістю, з якою зазвичай сімейні адвокати дивляться на працівників поліції.
– Чим я можу вам допомогти, інспекторе?
– Як ви дивитеся на цього листа? – запитав Кредок, посунувши лист від Мартіни через стіл.
Містер Вімборн доторкнувся до нього пальцями з виразом огиди, але в руки його не взяв. Він злегка почервонів і стиснув губи.
– Так, так, – сказав він. – Учора вранці я одержав листа від міс Емми Крекенторп, у якому вона інформувала мене про свій візит до Скотленд-Ярду й… гм… про всі обставини справи. Я мушу признатися, що не годен зрозуміти, – абсолютно не годен зрозуміти, – чому зі мною не проконсультувалися щодо цього листа відразу, як тільки він надійшов. Незбагненно! Мене мусили інформувати про його отримання негайно…
Інспектор Кредок заспокійливо промовив кілька банальних фраз, які здалися йому найпридатнішими для того, щоб заспокоїти містера Вімборна й повернути його розум до стану розважливої оцінки подій.
– Я не мав найменшого уявлення, що виникало якесь питання про одруження Едмунда, – сказав містер Вімборн ображеним голосом.
Інспектор Кредок зауважив, що час тоді був воєнний, могло відбутися що завгодно, і спробував перевести розмову на інші рейки.
– Воєнний час! – буркнув містер Вімборн із ядучим роздратуванням. – Але й справді на початку війни, коли ми працювали разом із фірмою «Лінколн Ін Філдс», бомба влучила в сусідній будинок, і багато наших паперів було знищено. Не надзвичайно важливих документів, звичайно, бо документи надзвичайної ваги ми з метою безпеки перевезли до сільської місцевості, та все одно це спричинилося до великої плутанини. Звичайно, справи Крекенторпа в той час перебували в руках мого батька. Він помер шість років тому. Можливо, його й повідомили про це так зване «одруження» Едмунда, але загалом схоже, якщо дивитися на поверхню подій, що це одруження, навіть якщо воно планувалося, ніколи не відбулося, і тому мій батько, природно, не надав тій події ніякого значення. Мушу сказати, що все це мені здається вкрай сумнівним. Поява тієї жінки після стількох років і повідомлення про те, що вона була одружена з Едмундом Крекенторпом і має від нього законного сина. Дуже й дуже сумнівно. Які докази вона мала, хотілося б мені знати?
– Але якби вона їх справді мала, яким було б її становище або становище її сина?
– Я сподіваюся, вона мала намір домогтися, щоб Крекенторпи взяли її та хлопця на своє утримання.
– Так, але я хотів запитати, на що вона могла б розраховувати суто юридично – якби змогла довести законність своїх претензій?
– А, он ви про що. – Містер Вімборн підібрав свої окуляри, які відклав убік у розпалі свого обурення, і знову їх начепив, дивлячись крізь них на інспектора Кредока з пильною увагою. – Поки що навряд чи вона могла б на щось розраховувати. Але якби вона змогла довести, що хлопець – законний син Едмунда Крекенторпа, народжений у шлюбі, тоді її син одержав би свою частку від капіталу Джосії Крекенторпа після смерті Лютера Крекенторпа. І навіть більше того – успадкував би Резерфорд-Хол, позаяк він син його найстаршого сина.
– А чи бажає хтось іще успадкувати дім?
– Щоб жити в ньому? Думаю, ніхто, безперечно, ніхто. Але цей маєток, мій дорогий інспекторе, коштує великих грошей. Дуже великих. Ту землю охоче куплять для промислових і будівельних потреб. Адже нині вона перебуває в самому центрі Брекгемптона. О, так, це надзвичайно велика спадщина.
– Ви, здається, сказали, що коли помре Лютер Крекенторп, то вона дістанеться Седрікові?
– Атож, він мав би успадкувати маєток як найстарший із живих синів Джосії.
– Седрік Крекенторп, як мені дали зрозуміти, не цікавиться грішми?
Містер Вімборн подивився на Кредока холодним поглядом.
– Справді? Щодо мене, то я сприймаю подібні твердження, я сказав би, з глибокою іронією. Можливо, і справді існують люди не від світу цього, байдужі до грошей. Але мені поки що не доводилося зустріти жодного з них.
Містер Вімборн був такий задоволений розумністю свого зауваження, що навіть трохи розвеселився.
Інспектор Кредок вирішив скористатися цим проблиском у настрої свого співрозмовника.
– Гарольд та Альфред Крекенторпи, – ризикнув зауважити він, – були неабияк роздратовані, коли надійшов цей лист.
– Цілком можливо, що вони були роздратовані, – погодився містер Вімборн. – Цілком можливо.
– Це зменшило б частку спадщини, яку вони сподіваються одержати?
– Безперечно, зменшило б. Син Едмунда Крекенторпа – у тому разі, якщо він мав сина, – мав би право одержати п’яту частину від капіталу Джосії Крекенторпа.
– Для них це не було б такою важливою втратою.
Містер Вімборн подивився на нього гострим поглядом.
– Тобто не варто вбивати людину за такі гроші – ви це хотіли сказати?
– Але, думаю, обидва вони перебувають у вельми скрутному
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд о 4.50 з Педдінгтона», після закриття браузера.