Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі"

— Кидай на здоров'я! — сказала Вівця. — Якщо око в тебе у жмені. А як ні, то просто ним дивися — перед себе, праворуч, ліворуч… Тільки не довкола. Хіба що в тебе очі на потилиці…

Очей на потилиці в Аліси якраз і не було, — довелося їй просто повернутися і розглядати крам, ідучи вздовж полиць.

Крамничка, здавалось, була напхом напхана всілякими дивовижами, та найчудніше в ній було ось що: варто було Алісі уважніше приглянутися до будь-якої з полиць, як та вмить порожніла, хоча всі сусідні полиці аж угиналися від краму.

— Ого, які плинні тут речі! — скрушно мовила Аліса, даремно силкуючись наздогнати одну велику барвисту штуковину, що скидалася раз на ляльку, раз на шкатулку, і завжди опинялася на полицю вище від тієї, яку розглядала Аліса.

— Але ж і спокуслива штучка!.. Знаєте, що я зроблю? — додала вона, бо раптом її осяяла блискуча думка. — Я зажену її аж на самий верх — не пройде ж вона крізь стелю!

Проте і цей її план провалився: «штучка» спокійнісінько пройшла крізь стелю, мовби все життя тільки те й робила.

— Ти дитина чи дзиґа? — запитала Вівця і взяла ще одну пару шпиць. — Від твого довколаоглядання мені вже ряхтить перед очима!

Тепер Вівця плела одразу чотирнадцятьма парами шпиць. Аліса дивилася на неї з величезним здивуванням.

«І як це в неї виходить? — чудувалася Аліса. — У неї вже цих шпиць, як у дикобраза!»

— Веслувати вмієш? — запитала Вівця і вручила Алісі двійко шпиць.

— Еге ж, трохи… але-не на землі… і не шпицями… — почала було Аліса.

Але тієї ж миті шпиці в її руках обернулися на весла, а сама вона, разом із Вівцею, опинилася у маленькому човнику, що плив униз по річці між двох високих берегів.

Алісі не лишалося нічого іншого, як узятися за весла.

— Розвертай весла плазом! — крикнула їй Вівця і вхопила ще пару шпиць.

Ця порада начебто не вимагала жодної відповіді, тож Аліса лише мовчки налягла на весла. Вода, однак, була якась дивна: весла у ній час від часу мовби в'язли і витягувати їх було нелегко.

— Плазом! Плазом! — знову крикнула Вівця і вхопила нові шпиці. — Ми зараз підемо годувати раків!

«О, це цікаво! — подумала Аліса. — Я зовсім не проти!»

— Ти що — не чуєш? Кажу: плазом! — люто гарикнула Вівця і схопила цілий жмут шпиць.

— Ні, ні, я все чую, — озвалася Аліса. — Ви тільки це й правите! Ще й так голосно! Скажіть, будьте ласкаві, а де ж ті раки?

— На дні, звичайно! — відповіла Вівця і встромила кілька шпиць собі в волосся, бо вже мала їх повні жмені. — Плазом кажу тобі!

— І чого ви заповзялися — плазом та плазом? — врешті спитала з жалем Аліса. — Хіба я вам плазун?

— Авжеж! — хмикнула Вівця. — Ти мала ящірка.

Аліса трохи образилась, і хвилину-другу панувала мовчанка.

Тим часом човен м'яко плинув уперед, минаючи то густі водорості (у яких весла в'язли просто-таки безнадійно), то похилені над водою поодинокі дерева, і всюди над їхніми головами незмінно супилися круті річкові береги.

— Ой, прошу вас! Там духмяний очерет! — зненацька вигукнула захоплена Аліса. — Як він пахне!.. А який гарний!..

— Нічого мене просити, — сказала Вівця, не підводячи очей від шпиць. — Не я той очерет садила, не мені його й зривати!

— Звичайно… я не те хотіла сказати… Ну, будь ласка, — заблагала вона, — спинимо човна і трішки нарвемо! Якщо ви не проти!.. Хоч на хвильку!..

— Як я мала б його спиняти? — сказала Вівця. — Покинь весла — він і спиниться.

Отож Аліса полишила човен на ласку течії і його поволі знесло між хвилясті очеретяні чагарі.

І ось уже рукави дбайливо підкочені, і маленькі рученята занурюються по лікоть у воду, щоб захопити стебло якомога глибше…

На якийсь час Аліса зовсім забула про Вівцю та її шпиці: вона перехилилася через облавок човна і кінчики її розкиданого волосся лягли на воду; її очі жадібно блищали й раділи кожному новому кущику запашного очерету.

— Аби лиш не перекинути човна, — подумала вона. — О, який чудовий!.. Як би мені до нього дотягтися!..

Це й справді трохи скидалося на знущання («Ну, мовби зумисне!», — подумала Аліса) — адже хоч їй і пощастило зірвати чимало прегарних тростин, проте завжди траплялися ще кращі, до яких годі було дотягтися.

— Найкращі завжди недосяжні! — зітхнула вона врешті і, розпашіла, з мокрими руками та мокрим волоссям, знову сіла на своє місце й почала перебирати свіжонарвані скарби.

Вона не надто переймалася тим, що очерет в'янув і втрачав свою свіжу духмяність. Навіть справжній очерет зберігається дуже недовго, ну, а цей, задзеркальний, танув просто на очах, майже як сніг… Проте Аліса ледве це помічала — довкола було стільки дивовиж!

Не встигли вони й трохи відпливти, як одне весло зав'язло у воді й ні за що не бажало вийматися (так Аліса оповідала про це згодом). Закінчилося тим, що воно вдарило її знизу в підборіддя і (хоч як вона, бідна, ойкала) скинуло її із сидіння просто в купу очерету.

Втім вона ані трішечки не забилася і відразу підвелась. Вівця й далі хвацько орудувала шпицями, мовби нічого й не сталося.

— А могла б уже годувати раків! — тільки й сказала вона, коли Аліса знову вмостилася на своєму місці й полегшено зітхнула: яке то щастя, що вона й досі ще в човні.

— А де ж ті раки? Я їх не бачила, — мовила Аліса, обережно зазираючи за облавок човна у темну глибінь. — Я б залюбки чимось їх нагодувала!

Вівця лише зневажливо пирхнула і плела далі.

— А багато тут раків? — поцікавилася Аліса.

— Раків і всякої всячини, — відказала Вівця. — Вибір багатющий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?

— Купити? — повторила Аліса здивовано і злякано водночас, бо і весла, й човен, і річка — все кудись раптом пропало, і вона знову стояла у темній крамничці.

— Я хотіла б купити яйце, якщо можна, — нерішуче мовила Аліса. — Почім вони у вас?

— П'ять пенсів і фартинг, а за двоє — два пенси, — відповіла Вівця.

— Виходить, двоє дешевші, ніж одне? — здивувалася Аліса, добуваючи гаманця.

— Так, але якщо купиш двоє — мусиш двоє і з'їсти, — сказала Вівця.

— Тоді мені, будь ласка, одне[34], — мовила Аліса, викладаючи гроші на ляду, а сама подумала: «Хтозна, може, вони й несвіжі».

Вівця взяла гроші, кинула їх до скарбнички, а тоді сказала:

— Я людям із власних рук нічого