Читати книгу - "Осина фабрика"

Як я й кажу, я нічогісінько з того не пам’ятаю, проте мені розповідали, що я полюбляв дражнити Старого Сола — старезного криволапого бульдога, якого мій батько тримав (як мені сказали) лише тому, що він був дуже потворним і не любив жінок. Мотоцикли він також не любив, тож, коли приїхала Аґнес, знавіснів, загарчав і кинувся на неї. Аґнес погнала його копняками через сад, він заскавучав, утік у дюни й не з’являвся, доки моя матір не виявилася безпечно прикутою до ліжка. Місіс Клемп стверджує, що радила батькові позбутися пса ще за багато років до того, як усе це сталося, однак, як на мене, старий, слинявий, пропахлий рибою пес із каламутно-жовтими очима завоював його прихильність саме своєю огидністю.

Одного спекотного безвітряного дня близько обіду в Аґнес почалися перейми; вона спливала потом і гуділа собі під ніс «Ом», доки мій батько кип’ятив воду й готував інструменти, а місіс Клемп витирала їй із чола піт і, найімовірніше, розповідала про всіх своїх знайомих жінок, які померли під час пологів. Я в той час бавився надворі й — наскільки можу собі уявити — радів усій тій пов’язаній із пологами метушні, оскільки завдяки їй отримав більше свободи і, звільнившись від батькового нагляду, мав змогу робити на території будинку й саду все, що мені заманеться.

Чим саме я розлютив Старого Сола, чи він зробився дратівливим під впливом спеки, а чи в день свого приїзду Аґнес дійсно копнула його по голові, як стверджує місіс Клемп, — про це мені нічого не відомо. Однак маленькому, кошлатому, брудному, засмаглому й сміливому малюку, тобто мені, цілком могло спасти на думку вдатися до яких-небудь пустощів із твариною.

Це трапилося в садку на ділянці, яку пізніше тато засадив овочами, коли схибнувся на здоровій їжі. Моя мати стогнала, рохкала, тужилася й важко дихала, місіс Клемп і батько їй усіляко допомагали, і до виходу плода лишалося близько години, аж раптом усі троє (чи принаймні двоє; припускаю, Аґнес могла виявитися надто зайнятою) почули оскаженілий гавкіт і високий страшний вереск.

Мій батько підбіг до вікна, визирнув у сад, скрикнув і вискочив з кімнати, лишивши місіс Клемп із виряченими від спантеличення очима саму.

Він вибіг у сад і взяв мене на руки. Після того знову забіг до будинку, гукнув стару, поклав мене на кухонний стіл і, як міг, спробував зупинити кровотечу за допомогою рушників. Доволі розлючена місіс Клемп, досі не розуміючи, що відбувається, принесла батькові ліки, які він у неї попросив, і ледь не зомліла, побачивши той жах, що коївся в мене межи ніг. Тато вихопив у неї сумку й наказав повертатися нагору до моєї матері.

За годину, накачаний знеболювальним і знекровлений, я прийшов до тями у своєму ліжку, і мій батько, прихопивши з собою дробовик, якого тоді ще тримав у будинку, вирушив на пошуки Старого Сола.

Він знайшов його за кілька хвилин, навіть не вийшовши, так би мовити, з дому. Старий пес зіщулився біля дверей підвалу в прохолодному затінку під сходами. Він скиглив і дрижав; моя юна кров змішалася в пащі собаки зі смердючою слиною та густим очним слизом, пес заскімлив і, задерши свою тремтячу голову, благально поглянув на мого батька, але той схопив його й задушив.

Тепер мені врешті-решт вдалося змусити тата розповісти цю історію; і, за його словами, щойно задушений пес випустив останній дух, як він почув іще один крик, цього разу згори, з будинку, крик новонародженого хлопчика на ім’я Пол. Я навіть уявити собі не можу, які збочені думки крутилися в голові мого батька, коли він обрав для тієї дитини таке ім’я, утім, так чи інакше, Анґус назвав свого нового сина саме так. Він був змушений обрати ім’я сам, оскільки Аґнес надовго не затрималася. Два дні вона відновлювала сили, удаючи, що шокована та нажахана тим, що трапилося зі мною, а на третій — сіла на свій байк і чкурнула геть. Батько спробував її спинити, заступивши дорогу, але Аґнес збила його на стежці перед мостом і зламала йому ногу.

Отже, місіс Клемп довелося доглядати за моїм батьком, у той час як він намагався піклуватися про мене. Він не дозволив старій викликати лікаря і вправив собі ногу власноруч, але не надто вдало, через що тепер накульгує. Звісно, місіс Клемп була вимушена віддати новонароджене немовля до місцевої лікарні того ж дня, коли мати Пола вшилася з острова. Батько заперечував, однак місіс Клемп зауважила, що їй цілком достатньо мороки з двома каліками, тож про немовля, яке вимагало постійного догляду, не могло бути й мови.

Отаким був останній візит моєї матері до нашого будинку на острові. Один труп, один новонароджений, двоє так чи інакше довічних калік. Непоганий результат для двох тижнів літа, сповненого бурхливого психоделічного кохання, миру та всесвітньої любові.

Старого Сола поховали на схилі за будинком, на ділянці, яку я згодом назвав Садом Черепів. Мій батько стверджує, що зробив тварині розтин і знайшов у її шлунку мої крихітні геніталії, однак мені так і не вдалося вмовити його розповісти, що він із ними зробив.

Пол — це, звісно ж, Сол. Цей мій ворог був — що, як на мене, цілком очевидно, — достатньо підступним, щоб переселитися в тіло хлопчика. Ось чому мій батько обрав для мого нового брата саме таке ім’я. Мені просто пощастило, що я вчасно це помітив і вдався до запобіжних заходів на ранньому етапі, інакше лише Богу відомо, ким могла б вирости ця дитина, одержима душею Сола. Проте доля, шторм і я привели його до Бомби, і це все остаточно залагодило.

Що стосується маленьких тварюк — піщанок, білих мишей і хом’яків, — то, аби я отримав змогу віднайти Череп Старого Сола, вони мусили гинути, захлинаючись у багні. Я запускав крихітних тварючок за допомогою катапульти на протилежний берег протоки задля того, щоб улаштувати їм похорон. Інакше батько нізащо не дозволив би мені перекопувати сімейний цвинтар домашніх тварин, а отже, вони мусили мерти, полишаючи це життя в доволі