Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Тим часом, мабуть, тільки Матвій був бадьорим і непохмурим. Що не скажеш про цих двох.

— Чого вони засмутилися? — думав він про себе. Головне, що всі живі і здорові, а решта — то дрібниці, потім улагодяться.

Першим порушив тишу Лесик, звертаючись до Тараса:
— Я сам не знаю, що саме сталося. Але я точно знаю, що провів рік свого життя десь не тут, не там. Я все пам’ятаю, як я жив ніби зі своєю сім’єю. Як мені подарували цей меч, до речі, його звуть Вампір, і він п’є кров. Як було все те, що я пережив, і як мене намагалися вбити. Свого друга і матір Черенка.

І тут рука сама собою впала на груди і нащупала той маленький оберіг, який він колись сам собі зробив. І легка посмішка торкнулася його губ.

— Комиш. Ти мене завжди оберігав, — промовив він собі під ніс.

Тарас намагався зрозуміти, що говорить Лесик, але в нього це мало виходило. Він більше дивився на нього і кивав головою, ніби щось розуміючи.

Матвій, навпаки, проникся розповіддю Лесика і ніби все зрозумів. Він наче бачив все те, що Лесик розповідав про свої пригоди і мандри. Це було наче видіння, але наяву.

— Лесик, я наче все зрозумів, але, може, і не до кінця. Але я думаю, з часом розберуся, — сказав Тарас, потираючи руки.
— Я людина пряма і не буду від тебе приховувати правди, скажу все, як є, а ти постарайся впоратися з цим. Тягнути немає сенсу.

Наше з тобою село згоріло, його більше немає. Його спалили, величезна армія, що йшла і руйнувала все на своєму шляху. Вона і напала на наше село. Ми з тобою вижили лише тому, що нас тієї ночі там не було, якщо це можна назвати виживанням. Більше схоже, що смерть ходить за нами по п’ятах і махає своєю косою над нашими головами. Тільки ми, незрозуміло чому, встигаємо присідати вчасно.

Матвій, відійшовши від своїх видінь, хотів сказати щось втішне, але не знайшов і слова, яким можна було б втішити юнака.

Лесик дивився в землю і щось думав про себе, не виражаючи на обличчі ніяких емоцій, повільно водячи клинком по темному лісовому ґрунті.

Мовчали всі, але раптом Лесик різко сказав:
— Тарасе, я вже втратив багато людей, яких я любив. Деяких навіть двічі. Так, я люблю своє село, свій дім, де я жив. І якщо ти кажеш, що через якусь випадковість ми опинилися не там, де нас чекала смерть зі своєю чорною косою, то, може, це нам боги дали другий шанс? А? Тарасе, ти ж сам говорив такі слова.

Слова Лесика ставали все яскравішими, і проти них Тарас не міг нічого сказати, не заперечити. Бо це були його ж слова, сказані в різний час і в інших ситуаціях.

Але Лесик говорив правду, а проти правди збирається лише нечисть і люди, що забули коли казали правду. Яких ще треба вміти відрізнити від тварин.

Всі на короткий час задумалися над його словами. Піднімаючись і розправляючи плечі, Тарас сказав:
— Ну, братці, сюди нас сама доля завела, зараз дізнаємося, з якого ми тіста.
— Позаду у нас армія лютіших ворогів, попереду небезпечна дорога, на якій у нас є шанс вижити. Підемо вперед, якщо ми десь посередині лісу, то в який бік не підемо, повинні якось вибратися звідси.
— Треба поспішати, поки друзі цього страшного не знайшли нас і не побачили цю картину. А то ще подумають, що ми його вбили.

— А що тут думати, і так все ясно, — сказав Матвій, показуючи на ту голову, що лежала поруч. На ній все так і написано. Ми його прикінчили.

— "Промовка про Вовка", — тихо сказав Матвій, дивлячись великими очима на Тараса.
— Що таке? Ти щось почув?
— Я чую цих, з кучерявими очима, сліпих цих, і вони швидко рухаються в наш бік. Треба швидко тікати звідси.
— Лесик, ти вже прийшов до тями? Зможеш пробігти невелику відстань, але швидко?
— А навіщо бігти? Може, розберемося з ними, і буде справедливо, — спокійним голосом промовив Лесик.

Тарас і Матвій з подивом подивилися на нього, і Тарас казав:
— Ти заспокійся бач який він перебити вирішив ворога лісового. Те, що ти вбив одного, і то випадково, це ще не означає, що зможеш таких самих перемогти, та ще й коли вони на тебе нападатимуть, а не чекатимуть і радітимуть, що ти прокинувся. Та й цей, у якого голова лежить біля тіла, чимось тобі допомагав, як він казав. Так що ще невідомо, чи добро ти зробив, захищаючи себе і нас, чи злочинство, вбивши його, не давши навіть захиститися.

Після цих слів Лесик похилив голову і дивився на всіх з-під лоба.
— І взагалі старших треба слухати, — додав Матвій.
— Жартувати потім будете, хто правий, хто ні. Ми поки ще живі, і це наш головний козир. Більше нічим ми блищати не можемо. Так що руки в ноги і гайда в ту сторону. Тарасе, Лесик, там, здається, болото має бути, запах точно, як від болота. А як відомо, ліс із болотом не дружить. Болото хоче поглинути ліс, а ліс — болото. Це їхня вічна боротьба.

Ви чого вилупилися, не знали простих речей? Потім якось цю тему осмислюватимете, може, сам поясню, якщо доживу, а зараз біжіть за мною.

І вони, не роздумуючи, кинулися в бік, який вказав Матвій, залишаючи позаду лісове чудовисько і його таємниці.

Вони бігли через густий ліс, обганяючи дерева і перестрибуючи через коріння. Матвій, зі своїм гострим нюхом, вів їх до болота, сподіваючись, що там вони знайдуть порятунок. Тарас і Лесик йшли за ним, тримаючись близько один до одного.

— Матвію, ти впевнений, що це правильний шлях? — запитав Тарас, коли вони зупинилися, щоб перевести дух.