Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

— Не часто перевіряють багаж на кордоні, коли домовишся із провідником. Я дав пачку турецьких банкнот, і поки що не було проблем.

— А в Парижі?

Містер Гардман знову моргнув.

— До того часу, як я доберуся у Париж, — сказав він, — усе, що залишиться із цієї маленької партії, перейде у пляшку з написом «Лосьйон для волосся».

— Ви не прихильник сухого закону, мсьє Гардмане, — сказав мсьє Бук із усмішкою.

— Ну, — сказав Гардман, — я не можу сказати, що сухий закон колись мене хвилював.

— А! — сказав мсьє Бук. — Підпільні забігайлівки. — Він вимовив слова з обережністю, смакуючи їх. — Ваші американські слова такі химерні, такі виразні, — мовив він.

— Я дуже хотів би поїхати до Америки, — сказав Пуаро.

— Ви там вивчили б кілька передових прийомів, — сказав Гардман. — Європа хоче пробудження. Вона дрімає.

— Це правда, що Америка — країна прогресу, — погодився Пуаро. — Я багато в чому захоплююся американцями. Тільки от — я, мабуть, старомодний — я вважаю американок менш чарівними, ніж мої співвітчизниці. Французька чи бельгійська дівчина кокетлива, чарівна — гадаю, немає нікого, хто би зрівнявся з нею.

Гардман відвернувся, щоб на мить глянути на сніг.

— Можливо, ви маєте рацію, містере Пуаро, — мовив він. — Але я думаю, що кожна нація найбільше любить своїх дівчат.

Він закліпав, наче сніг сліпить йому очі.

— Трохи засліплює, еге ж? — зазначив він. — Скажіть, джентльмени, ця справа діє мені на нерви. Убивство, і сніг, і все оце, і безділля. Просто тиняюсь тут і марную час. Я би хотів працювати над чимось чи кимось.

— Справжній енергійний дух заходу, — мовив Пуаро з усмішкою.

Провідник поставив валізи на місце й вони перейшли у наступне купе. Полковник Арбатнот сидів у кутку, курив люльку й читав журнал.

Пуаро пояснив їхнє завдання. У полковника не було заперечень. У нього були дві важкі шкіряні валізи.

— Решту мого багажу відправлено пароплавом, — пояснив він.

Як і більшість армійців, полковник був акуратним пакувальником. Огляд його багажу зайняв лише кілька хвилин. Пуаро помітив пакет із йоржиками для люльки.

— Ви завжди використовуєте ту ж саму марку? — запитав він.

— Зазвичай. Якщо можу їх дістати.

— А! — Пуаро кивнув.

Ці йоржики були аналогічні тому, який він знайшов на підлозі в купе покійника.

Доктор Константін зазначив те ж саме, коли вони знову вийшли в коридор.

— Tout de même[63], — пробурмотів Пуаро, — у це важко повірити. Це не dans son caractère[64], тут нічого додати.

Двері наступного купе були зачинені. Його займала княгиня Драґомірова. Вони постукали у двері, і глибокий голос княгині відповів:

— Entrez[65].

Цього разу слово взяв мсьє Бук. Він був дуже шанобливий і ввічливий, пояснюючи мету їхнього візиту.

Княгиня мовчки слухала його, її лице, схоже на жаб’яче, було повністю байдуже.

— Якщо це необхідно, джентльмени, — мовила вона тихо, коли він завершив, — то про що ж говорити. Моя покоївка має ключі. Вона допоможе.

— Вона завжди носить ваші ключі, мадам? — запитав Пуаро.

— Звісно, мсьє.

— А якщо уночі на одному з кордонів працівники митниці вимагатимуть відчинити щось із багажу?

Стара пані знизала плечима.

— Це дуже малоймовірно. Але в такому разі провідник приведе її.

— Тоді ви довіряєте їй беззастережно, мадам?

— Я вже це вам сказала, — тихо мовила княгиня. — Я не наймаю людей, яким я не довіряю.

— Так, — сказав задумливо Пуаро. — Довіра справді є рідкістю у ці дні. Мабуть, краще мати непоказну жіночку, якій можна довіряти, ніж більш chic[66] покоївку — наприклад, якусь витончену парижанку.

Він бачив, як темні розумні очі повільно заокруглились і княгиня перевела погляд на його обличчя.

— Що конкретно ви маєте на увазі, мсьє Пуаро?

— Нічого, мадам. Я? Нічого.

— Але так. Ви думаєте, еге ж, що мені слід мати витончену француженку, яка би дбала про мої туалети?

— Це було б, мабуть, звичніше, мадам.

Вона похитала головою.

— Шмідт віддана мені. — Її голос особливо виділив ці слова. — Відданість — c’estimpayable[67].

Німкеня прибула з ключами. Княгиня перейшла на німецьку, наказуючи відкрити валізи й допомогти джентльменам у їхніх пошуках. Сама вона зосталася в коридорі, дивлячись на сніг, і Пуаро залишився із нею, давши мсьє Буку завдання оглянути багаж.

Вона глянула на нього з похмурою усмішкою.

— Ну, мсьє, ви не бажаєте глянути, що міститься у моїх валізах?

Він похитав головою.

— Мадам, це формальність, і все.

— Ви такі упевнені?

— Щодо вас, так.

— І все ж я знала і любила Соню Армстронґ. Що ви тоді думаєте? Що я б не забруднила руки убивством такого canaille[68], як той чоловік Кассетті? Ну, можливо, ваша правда.

Хвилину-другу вона мовчала, тоді промовила:

— Знаєте, що б я хотіла зробити з таким чоловіком, як той? Я б хотіла крикнути своїм слугам: «Відшмагайте цього чоловіка до смерті й шпурніть на смітник». Саме так вирішували справи, за моєї молодості.

Пуаро уважно слухав.

Вона глянула на нього з раптовою імпульсивністю.

— Ви нічого не говорите, мсьє Пуаро. Мені цікаво, про що ж ви думаєте?

Він відверто глянув на неї.

— Я думаю, мадам, що сила у вашій волі — не в руках.

Вона глипнула на свої тонкі, обтягнуті чорним, руки з жовтими кистями, схожими на кігті хижака, з перснями на пальцях.

— Це правда, — мовила вона. — У них немає сили — зовсім. Я не знаю, чи мені шкодувати, чи радіти з цього.

Тоді вона різко розвернулася в бік купе, де покоївка акуратно пакувала валізи.

Княгиня перервала вибачення мсьє Бука.

— Ви не маєте вибачатися, мсьє, — сказала вона. — Скоєно вбивство. Потрібно виконати певні процедури. Ось і все.

— Vousêtesbienamiable, Madame[69].

Вона злегка схилила голову, коли вони йшли.

Двері наступних двох купе були зачинені. Мсьє Бук помовчав і почухав голову.

— Хай йому грець! — сказав він. — Тут можуть виникнути проблеми. У них дипломатичні паспорти. Їхній багаж огляду не підлягає.

— Від митного огляду,