Читати книгу - "Квітка війни, Maria PM"

День балу почався зі світла. Воно було ніжне, тепле, майже нереальне — ніби саме сонце вагалося, чи варто торкатися такого урочистого дня. Його промені падали на вікна замку під особливим кутом, розмальовуючи кам’яні стіни золотими тінями. У коридорах пахло свіжими квітами, воском і очікуванням.

Замок не метушився — він жив у напруженому, мовчазному передчутті. Наче хтось велів йому не кричати, а шепотіти.

Слуги перемовлялися пошепки:

— Кажуть, Його Величність сьогодні не їв сніданку. Вже втретє заглядає до балової зали. Ходить сам. Уявляєш?

— А пані Ліліано… Вона не виходила з покоїв. Панна Міра каже — волосся заплітають з самісінького ранку.

— Думаєш, вона знає?

— Всі думають, але ніхто не знає точно. А я от бачив, як Рідл вчора тримав її погляд. Він не король — він чоловік, що нарешті визнав, кого любить.

*****

Зала була перетворена до невпізнання. Під стелею, серед витончених арок, сплітались гірлянди з білих лілій і бордових троянд. Вони спускались хвилями вздовж колон, торкалися майже підлоги. Свічки — тонкі, витончені, в срібних підсвічниках — мерехтіли майже постійно, хоч їх ще не запалювали. Ніби знали: прийде мить — і вони загоряться самі.

Шовкові стрічки прикрашали балкончики для музикантів. Білі й бордові тканини спадали зі стелі, немов прапори — та не війни, а сердець.

На підлозі — відполірований до дзеркального блиску мармур. У ньому відбивалося все: рух, світло, надії. Простір дихав, ніби зала була живою істотою, що готується прийняти найважливіших гостей у своєму житті.

*****

Рідл стояв біля вікна, вдивляючись у сад. Гілки дерев ворушив вітер, ніжний, але наполегливий, ніби хотів щось прошепотіти через скло.

Він не був одягнений. Його сорочка лежала на ліжку, поруч — темно-графітовий мундир із срібною вишивкою, що повторювала мотив гербу. Його думки блукали: від дзвону келихів — до її погляду. Від подіуму в залі — до синього шовку, що досі жив у пам’яті, наче свіже полум’я.

"Сьогодні вона почує. Сьогодні або ніколи."

— Ви нервуєте, — озвався Джозеф, спершись на дверну раму.

— Я не нервую. Я існую, — відказав Рідл. — А це значно страшніше.

— А якщо вона… не відповість?

— Це не про відповідь. Це про право сказати.

Він вдягнув сорочку повільно, ніби це ритуал. Джозеф допоміг із манжетами.

— Вперше відчуваю себе хлопчиком, що несе букет — і сподівається, що вона візьме.

— А ви несете цілу ніч, не тільки букет.

*****

Тим часом Лілі сиділа на підвіконні. Її сукня вже чекала — та сама, синя, мов ніч без хмар. Срібні нитки мерехтіли, зливаючись із ранковим світлом, як струмки місячного пилу.

Міра обережно заколювала пасма волосся.

— Ви гарна, пані. І не лише сьогодні.

— Сьогодні я відчуваю себе не собою, — прошепотіла Лілі. — А кимось з історії, яку ще не написали.

— Можливо, ви просто стали собою — такою, яку досі ховали.

— А він… Він виглядав напруженим учора?

— Він виглядав… ніби боїться щастя.

— Я боюсь того, що він скаже. І того, якщо не скаже.

Міра нічого не відповіла, лише подала срібну прикрасу для волосся. У ній мерехтів той самий візерунок, що й на подолі сукні. Маленька, прихована підказка долі.

*****

Сонце повільно підіймалося у небі, і день наближався до вечора. По всьому замку лунали дзвінкі голоси. Слуги метушились: останні стрічки, останні перевірки келихів, останні кроки до довершеності.

А в самому серці всього — двоє людей, що давно перестали бути просто союзниками. Вони ще не були коханцями. Ще не були сім’єю. Але десь поміж шепотом слуг, гірляндами з квітів і сріблом у волоссі — вже звучала музика, яку почують лише вони двоє.

Бал ще не почався. Але магія вже сталась.