Читати книгу - "Танок з драконами"

«Майже» — подумав Квентин. Волантинці полюбляли вихвалятися, що всі сто островів Браавосу можна вкинути разом в їхню велетенську гавань і там утопити. Квентин ніколи не бачив Браавосу, але вірив почутому. Багатий, перезрілий, підгнилий, Волантис укривав гирло Ройни теплим вологим поцілунком, простягаючись пагорбами та болотами по обох берегах річки. Кораблі були тут усюди: спускалися униз річкою, виходили в море, юрмилися у корабельнях та коло пришибів, скидали крам на берег або вантажилися для походу… там були бойові дромони, китобої, торговельні галери, дуби та мавни, скедії, кочі, думбаси, лодії, кораблі-лебеді, судна з Лису, Тирошу та Пентосу, карфійські перевізники прянощів завбільшки з палаци, гості з Толосу, Юнкаю та Василіскових островів. Не диво, що Квентин, уперше побачивши порт з чардаку «Жайвора», сказав друзям:

— Пхе! Та ми не просидимо тут і трьох днів.

Відтоді минуло вже двадцять, а вони й досі сиділи у місті, нікого не винайнявши. Першими їм відмовили капітани «Мелантіни», «Тріархової доньки» та «Цілунку русалки». Помічник на «Сміливому мандрівникові» засміявся їм у обличчя. Керманич «Дельфіна» нагримав на них за марнування його часу, а хазяїн «Сьомого сина» звинуватив у піратстві. Все те сталося першого ж дня.

Лише капітан «Сарни» принаймні пояснив, чому відмовляє.

— Правда, що я іду на схід, — казав він за келихом розведеного водою вина. — Півднем навколо Валірії, а тоді на схід сонця. Ми візьмемо води і харчів у Новому Гісі, а далі потягнемо весла до Карфу і Нефритової Брами. Кожна подорож має свої небезпеки, а довга подорож — більше, ніж інші. Навіщо мені самому шукати нових небезпек, повертаючи до Невільницької затоки? «Сарна» — все моє життя і весь мій статок. Я не піддаватиму її смертельній загрозі заради того, щоб відвезти трьох божевільних дорнійців просто у горнило війни.

Квентин почав думати, що краще було б купити собі в Накоті власного корабля. Проте так вони привернули б до себе зайву увагу. Павук усюди мав споглядачів і шепотинників, ба навіть у палатах Сонцеспису.

— Дорн спливе кров’ю, якщо хтось дізнається про твою мету, — застерігав його батько, дивлячись разом із ним, як бавляться діти у ставках Водограйних Садів. — Те, що ми робимо — зрада престолу, навіть не сумнівайся. Довіряй лише своїм супутникам і понад усе намагайся не привертати уваги.

Тому Геріс Пийвода подарував капітанові «Пригоди» свою найзвабливішу посмішку і мовив:

— Правду кажучи, я вже й лік втратив тим боягузам, що нам відмовляли. Але у «Гостиному дворі» подейкують, що ви сміливіші за інших. Що ви з тих людей, які не цураються зухвалого вчинку заради добрячої винагороди.

«Перемитник» — подумав Квентин. Саме так інші торговці у «Гостиному дворі» кликали керманича «Пригоди».

— Він перемитник і людолов, трохи пірат, трохи бандур… але, може статися, кращого ви вже й не знайдете, — сказав їм господар заїзду.

Капітан потер між собою великий і вказівний пальці.

— І яка ж винагорода здається вам добрячою за таку подорож?

— Утричі проти того, що ви зазвичай берете до Невільницької затоки.

— З кожного? — Капітан показав зуби у чомусь на кшталт посмішки, яка, втім, робила його обличчя не приязнішим, а лихим та хижим. — Можливо. Правду кажуть, я тут сміливіший за багатьох. Як скоро вам треба їхати?

— Завтра не буде занадто скоро.

— Згода. Повертайтеся за годину до світанку з друзями та вином. Краще рушити в дорогу, коли Волантис іще спить, щоб ніхто не ставив нам зайвих питань, куди та навіщо.

— Як скажете. За годину до світанку.

Посмішка капітана поширшала.

— Мене втішає думка, що я зможу вам допомогти. Мандрівка має вийти приємною, хіба ні?

— Я цього певний, — відповів Геріс.

Капітан гукнув по пиво, і вони удвох випили за успіх майбутнього плавання.

— Приязний чолов’яга. Ач як солодко заспівав наприкінці розмови, — мовив Геріс згодом, коли вони з Квентином долали шлях назад до початку пришибу, де на них чекав винайнятий гатай. Повітря висіло пекучим важким покровом, сонце палало так яскраво, що обоє мружили очі.

— Вони тут усі солодкі, коли чують про гроші, — відповів Квентин.

«Ціле місто таке солодке, аж зуби зіпсуєш.» Навколо міста росло безліч солодких буряків, які подавали трохи не до кожної страви. Волантинці готували з них холодну юшку — густу і насичену смаком, як масаковий мед. Вина їхні теж були солодкі понад міру.

— Але щось я боюся, чи не закороткою виявиться наша приємна подорож. Цей чолов’яга, що так солодко співає, не має наміру везти нас до Меєрину. Надто вже швидко він погодився. Так, він візьме утричі проти звичної платні, але щойно опиниться вдалині від берега, як уріже нам горлянки і забере собі решту наших статків.

— Або ж прикує до весел поруч із тими небораками, яких ми унюхали. Гадаю, нам варто пошукати перемитника чистішого і чеснішого.

Їхній візник чекав на них коло свого гатаю. В Вестеросі такий возик майже напевне назвали б гарбою, хоча зроблений та прикрашений він був майстерніше, ніж бачені Квентином у Дорні звичайні гарби, запряжені волами. До того ж волантинські гатаї тягли не воли, а карликові слоники кольору брудного снігу. Вулиці Старого Волантису ними аж юрмилися.

Квентин охочіше б пішов пішки, але їхній заїзд знаходився за кілька верст. Окрім того, корчмар у «Гостиному дворі» застеріг, що мандрувати пішки означає заплямувати себе в очах як іноземних капітанів, так і уроджених волантинців. Особи не найнижчого звання мали подорожувати ношами або гатаями… і так сталося, що родич корчмаря володів кількома цілком пристойними, які радий був надати до послуг гостей заїзду.

Візник був одним із невільників того самого родича — невеличкий чоловічок з колесом, набитим на щоці, вдягнений лише у пов’язку на стегнах і пару ходаків. Шкіру він мав кольору темного дерева, очі — схожі на гострі сірі кремені. Він допоміг гостям видертися на лаву з подушками між двох велетенських дерев’яних коліс гарби, а тоді сам заліз на спину слоникові.

— До «Гостиного двору», — наказав Квентин, — але уздовж берега, де корабельні.

Цієї години вдалині від води та морського вітерцю розжарені стогни Волантису здатні були потопити людину в її власному поті — принаймні на цьому березі річки.

Візник щось загорлав до слона місцевою говіркою. Тварина почала рух, розгойдуючи хоботом з боку в бік. Гатай набирав швидкість, візник волав на жеглярів та рабів, щоб давали