Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

Вони вважають, що це далеко і туди треба купувати квиток. На поїзд, літак, а чи й на корабель, хоча нині на кораблях не подорожують, а відпочивають, бо мають обмаль часу. Дорослі прагнуть заробити якнайбільше грошей, а їхні діти – вирости, щоб робити те саме, що батьки. Звісно, якщо вони не можуть без цього жити, то нехай собі заробляють на здоров'я. У них – своє Королівство. Але є інші батьки, й інші діти, як-от мама з Люциною. Про таких кажуть, що вони «не від світу сього». Тобто, не від Серединного світу. І через те їм іноді живеться нелегко. Правда, буває й навпаки. Бо, коли не звертаєш на все уваги, тобі байдуже, що думатимуть про тебе близькі чи далекі сусіди. Вони просто щасливі, та й усе. У них теж є своє Королівство, і вони знають, де воно: не на небі, не на землі, не під землею, а в їхньому серці. Тому неважко зрозуміти Люцину, яка, маючи власне Королівство, опинилась у чужинецькому світі, тікаючи від нечисті.

Королівство – не близько і не далеко. Туди не купиш квитка і, дякувати Богу, не доведеться шукати на це грошей, бо тоді до нього потрапляли б лише люди, котрі мають оті гроші. «Енциклопедія» на сторінці 204 пише: «Люди Серединного світу – це диваки, що оцінюють себе жменею засмальцьованих папірців, кажучи: я коштую 100 тисяч, а він – мільйон, а цей бідака не вартує ні шеляга, отже, він нікудишня людина. Або: я продам себе не менш, як за два мільйони. Де ж це видано, щоб живу людину міняли на папірці, якими не вдасться навіть розпалити у грубці?!»

Що тут скажеш? Справді, що не край, то інший звичай. А якщо до Королівства не потрібно купувати квитків, то і в книгарні так само не знайдеш карти, й не знатимеш, куди тобі йти: на схід, чи на захід, чи, може, на південь. Краще вже подорожувати кудись-інде.

– Ну, куди ж ви нас привели? – сердито спитав Серпень.

Мортіус розвів руками:

– Хіба вам, хлопці, не все одно? Головне, що нас ніхто не з'їв, і ми вже не під землею, де на нас могло обвалитись склепіння. Он сонечко, хмарки, навіть травичка є...

Він говорив отак заспокійливо, а сам тим часом роздивлявся довкола, чи не видно неподалік, або хоча на обрії, чогось знайомого: дерева, руїни, чи, боронь Боже, вовкулаки або довгомудиків.

Те ж саме видивлявся й Марко, природжений слідопит. І бачив, що усе довкола якесь ніяке: і небо, і сонце, що вже вийшло з зеніту, і земля, поросла рідкою змученою травою. Тоді він зрозумів, що світ, до якого вони потрапили, робить ніяким, незвична тиша – ні пташки, ні комашки чи вітерцю. Сиволап теж це помітив і спитав:

– Цікаво, чи є тут хтось живий, окрім нас?

Він не любив незнайомих місць, позначаючи їх для заспокоєння мітками. Але тут не було навіть малесенького кущика, а трава така, що й миша в ній не сховалася б. Тигра наразі нічого не цікавило. Він лежав на землі й важко дихав. Йому цей пейзаж, певно, теж не сподобається: тигри не живуть у пустелі. Їм потрібне бодай кукурудзяне поле, в якому так легко заблукати кожному, хто не має відчуття простору.

І тому, коли з не зовсім блакитного неба на них посипався дрібний дощ, щось мокре і теж ніяке, що одразу перетворилося на туман, це було дуже підозріло. І всі раптом погубилися.

– Ти де, Тигрисику? – загукав Мортіус, хоч Колобок був там, де раніше.

І Серпень загукав:

– Де ти, Марку? Де ти, Сиволапе?

Ті відгукнулися:

– Ми тут!

Не змовляючись, усі зібралися до тісного гурту, посідавши на землю довкола тигра й Сиволапа, й узялись за руки. Їм здавалось, що, коли вони цього не зроблять, щось лихе повикрадає їх одне за одним, бо таких туманів у природі взагалі не повинно б існувати. Хлопці зрозуміли, що це не Королівство, а Мортіус з тигром – що це не їхній світ.

– Що ж це в біса таке? – пробурчав сам до себе Мортіус. – Коли ми вже нарешті потрапимо до того Королівства? Я вивів їх подалі від цікавих очей, а вони мені ще й дорікають. Я мав вивести, а не привести. Як я можу привести кудись без карти? Це той скупердяга збив нас з пантелику. А ще чернець! Я вважав, що бодай привиди можуть бути чесні.

– Що ти кажеш, таточку? – усе ще слабким голосом спитав тигр.

– Так собі, бурмочу... Бідне дитя!

Він уже подумував, що незле було б повернутись додому, ходити на роботу, заробляти гроші. Мортіус не бачив інших варіантів власного життя, лише працювати і мріяти бодай на старості опинитись у джунглях. Він був роздратований, тоді як обидва юні лицарі та король котів готові були захищатись від можливих ворогів. Мечі були повернуті лезами назовні, у туман. Раптом почувся якийсь розпачливий писк, вовтузіння, й мечі, підкоряючись власному глуздові, а не господарям, по самі руків'я встромились у землю. Лемент припинився, але повітря наповнилось шелестом і, хоч важко в це повірити, плямканням.

– Усе! – зірвався на рівні ноги Марко. – З невизначеністю покінчено! Я завжди казав, що немає нічого гіршого, як опинитись віч-на-віч з невідомим. Ненавиджу це відчуття!

– Та кажи вже! – нетерпляче засовався Сиволап. – Що воно там плямкає і пищить?

– Уже не пищить. Просто деякі з'їдлики поранились об леза мечів, бідолахи...

– З'їдлики?

– Друзі мої, ми в Граничному світі! Звідси рукою подати до Королівства.

– Ще один світ! – простогнав Мортіус. – Зроду не чув. Правда, тепер розвелося багато писак, що вигадують різні світи, але в жодному з них я не хотів би жити. Та й вони, гадаю, теж: їм і так непогано платять за всілякі нісенітниці. А я писав правду...

– Що ще за з'їдлики? – недовірливо спитав Серпень.

– Якби ти вивчав всесвітню демонологію, то знав би, що колись у Граничному світі були самі болота, у яких жили змії, ящури і ще бозна-що. Тутешній люд не міг нічого з ними вдіяти. Існує легенда, що їм на допомогу з неба з'явились невеличкі прозорі істоти. Вони поїдали туман від випаровування боліт і так висушили землю.

– Трохи перестарались, – зауважив принц. – Втім, це не можуть бути розумні істоти. Добро роблять свідомо. А вони продовжують