Читати книгу - "Мізері"

Вона різко глянула на нього, ніби переконуючись, що він усе зрозумів. Пол подумав, що було би важко не збагнути.

— Як того разу, коли він опинився непритомний у літаку: отямився, а під сидінням — парашут. Він його надягнув і вистрибнув із літака — усе справедливо.

«Мила моя, з тобою би не погодилися тисячі викладачів курсів літературної майстерності, - подумав Пол. — Те, про що ти кажеш, називається «deus ex machina»[73], Бог із машини — прийом, уперше використаний у грецьких амфітеатрах. Коли драматург підводив героя під нерозв’язну ситуацію, згори спускався прибраний у квіточки стілець. Герой сідав на нього, і його піднімали подалі від лиха. Навіть найтупіший нікчема докумекає, що малося на увазі, - героя рятував Бог. Проте «deus ex machinа» (який, користуючись технічною термінологією, часом називають «старим трюком із-парашутом-під-сидінням» ) остаточно вийшов із моди приблизно 1700 року. Окрім, звісно, таких непорозумінь, як-от серії «Рокетмена» чи книги про Ненсі Дрю. Застаріла інформація, Енні».

Протягом однієї страшної, довіку незабутньої секунди Пол намагався стримати вибух сміху. Зважаючи на настрій Енні, це б напевне призвело до неприємного та болючого покарання. Він похапцем затулив рота рукою, сховавши зародки посмішки, та спромігся зімітувати напад кашлю.

Вона боляче постукала його по спині.

— Краще?

— Так, дякую.

— Я можу продовжувати, Поле? Чи ти бажаєш прочхатися на додачу? Може, відро принести? Раптом тебе виверне кілька разів?

— Ні, Енні. Продовжуй, будь ласка. Мені справді дуже цікаво.

Здавалося, вона пом’якшала — не зовсім, але хоч трохи.

— Коли він знайшов парашута під сидінням, то було чесно. Може, не зовсім реалістично , але чесно.

Пол замислився над цим, задивувався (він завжди дивувався, коли час від часу Енні видавала такі глибинні спостереження) і, зрештою, вирішив, що Енні права. Поняття «чесно» і «реалістично» могли бути синонімами в якомусь іншому, кращому світі, але явно не в цьому.

— Візьмемо іншу серію, — продовжувала Енні, - і саме в цьому полягає проблема з тим уривком, що ти написав учора, Поле, тому слухай мене уважно.

— Я весь обернувся на слух.

Вона знову кинула на нього різкий погляд, видивляючись, чи він жартує. Проте обличчя Пола було бліде та зосереджене, дуже схоже на обличчя старанного школяра. Бажання сміятися зникло, коли він усвідомив, що Енні знала все про прийом «deus ex machina», окрім самої назви.

— Гаразд, — сказала вона. — То була серія «без гальм». Погані хлопці посадили Рокетмена… тільки що він був перевдягнений в іншого героя… у машину без гальм, потім заварили всі дверцята та пустили автомобіль униз по гірському серпантину. Кажу тобі, я ледве всиділа на місці.

І зараз вона сиділа на самому краєчку ліжка. Пол влаштувався навпроти неї у візку. П’ять днів тому відбулася його експедиція у ванну та вітальню, і він оклигав від цього досвіду раніше, ніж міг на те сподіватися. Здавалося, сам факт, що його досі не викрили, діяв як надзвичайний відновлювальний еліксир.

Вона кинула неуважний погляд на календар, де хлопчик мчав на санчатах крізь нескінченний місяць лютий.

— Тож бідний-нещасний Рокетмен застряг у тому авто без свого літального ранця, навіть без шолома з дзеркальними скельцями. Він намагався викрутити кермо, зупинити машину, відчинити двері — все одночасно. Кажу тобі, справ у нього було більше, ніж в однорукого шпалерника!

І раптом Пол уявив собі цю картину та інстинктивно зрозумів, як із такої сцени, наскільки б абсурдною та мелодраматичною вона не була, можна надоїти трохи напруження. Пейзаж, що нахиленою прямою загрозливо проноситься повз глядачів. Інший кадр: гальма, що мляво потопають у килимку, коли нога чоловіка (Пол чітко побачив ногу, узуту в черевик із перфорованим носком у стилі 1940-х років) із силою тисне на педаль. Ще один кадр: плече, яким чоловік намагається вибити двері. У наступному кадрі показують машину зовні, по контуру дверей тягнеться неохайна низка намистинок припою. Безглуздо, звичайно, жодної літературної цінності, але все одно можна щось утнути. Прискорити серцебиття глядачів. Аж ніяк не «Шивас Регаль»[74], скоріше художній еквівалент сільського шмурдяка.

— А потім ми бачимо, що дорога веде просто в урвище, — розповідала Енні, - і всі в кінотеатрі зрозуміли: якщо Рокетмен не вибереться з машини раніше, ніж той старий «гадсон»[75] полетить у прірву, йому буде гаплик. Отакої! Мчить собі машина, у ній крутиться Рокетмен, намагаючись загальмувати чи вибити двері, а потім раз — і дорога закінчується! Машина зависла в повітрі та впала. Десь на півдорозі до землі вона вдарилася об схил, зайнялася й покотилася в океан. Потім на екрані з’явилася заключна фраза: «НАСТУПНОГО ТИЖНЯ СЕРІЯ ІІ, “ДРАКОН ЛЕТИТЬ”».

Енні сиділа на краєчку ліжка — руки були міцно зчеплені, великі груди швидко здіймалися та опускалися.

— Ну, — сказала вона, утупивши очі в стіну й навіть не дивлячись на Пола, — після того я майже не дивилася фільм. Протягом наступного тижня я не просто час від часу згадувала про Рокетмена, я думала про нього весь час. Як би він міг звідти вибратися? Я й гадки не мала. Наступної суботи я прийшла під кінотеатр опівдні, хоча каса відкрилася тільки о першій п’ятнадцять, а кіно почалося о другій. Але, Поле… те, що сталося… ти ніколи не здогадаєшся!

Пол нічого не відповів, але здогадатися було не важко. Він зрозумів, як вона могла захоплюватися тим, що він написав, і все одно визнавати, що воно неправильне. Визнавати і говорити про це не сумнівними заплутаними фразами, якими подеколи користувалися літературні критики, а з чіткою та беззаперечною впевненістю Вірного читача. Він усе зрозумів, і йому стало навдивовижу соромно за самого себе. Енні була права. Те, що він написав, справді було ошуканством.

— Кожна нова серія завжди починалася з кінцівки попередньої. Тож нам показали, як машина мчить униз, показали урвище, показали, як він б’є у двері, намагаючись їх відчинити. Аж раптом, коли машина під’їхала до самого краю, дверцята відчинилися і він викотився на дорогу! Машина полетіла у прірву, і діти в кінотеатрі зраділи, бо Рокетмен вибрався з автомобіля, але я не раділа, Поле. Я була така зла! Я закричала: «Минулого разу все не так скінчилося! Минулого разу все не так скінчилося!»

Енні зіскочила з ліжка та, опустивши голову, почала міряти кімнату швидкими кроками. Волосся обрамляло її обличчя кучерявим ореолом, очі палали, кулак раз у раз бив у долоню.

— Брат намагався мене заспокоїти, а коли нічого не