Читати книгу - "Талiсман"

тягнув його крізь наповнену паром кухню за карк і болючу руку, Джек навмисно викликав у свідомості жаский образ матері, що лежала в похоронній залі. Він бачив її в пишних складках білої органді[62] — вона лежала в труні у весільній сукні, яку одягала у фільмі «Буча на автоперегонах» студії РКО[63] 1953 року. Її обличчя все чіткіше й чіткіше проступало в Джековій свідомості, наче бездоганна вощана статуя, а ще Джек запримітив крихітні золоті сережки у формі хрестиків, які сам дарував їй два роки тому на Різдво. А тоді обличчя перемінилося. Підборіддя стало круглішим, ніс — прямішим і аристократичнішим. Волосся на тон посвітлішало та якось аж потовщало. Тепер у тій труні він бачив Лауру Делосіан — та сама труна втратила свої нечіткі обриси в похоронній залі: скидалося на те, що її витесали в грубій розпуці зі старої колоди — наче труна вікінгів, якщо в них узагалі щось таке було. Було легше уявити, що цю домовину поставлять на ноші з просякнутих олією колод і підпалять смолоскипом, аніж що її опустять в мовчазну землю. То була Лаура Делосіан, королева Територій, та в цьому мареві, що набуло ясного видіння, королева була вбрана в мамину весільну сукню з «Бучі на автоперегонах» та її золоті сережки-хрестики, які дядько Томмі допоміг йому вибрати в «Шарпсі» у Беверлі-Гіллз. І раптом сльози полилися з його очей гарячою, палючою повінню — не фальшиві сльози, а справжні, і не лише за своєю матір’ю, а за обома цими втраченими жінками. Вони вмирали у різних всесвітах, та їх єднала невидима струна, яка могла зотліти, але розірватися — ніколи, принаймні, доки вони обидві не пішли у засвіти.

Крізь сльози він бачив велетня в білому вбранні, що кинувся через кімнату до них. Він носив червону бандану замість пухнастого ковпака шеф-кухаря, але, на думку Джека, призначення цих головних уборів було однакове — представити власника як кухонного боса. А ще він розмахував тризубою дерев’яною виделкою загрозливого вигляду.

— Геть ЗВІТСИ! — заверещав на них шеф, і голос, що лунав з велетенських, наче діжка, грудей, був абсурдно писклявим — це голос гнучкого гея, що висловлює своє «фе» продавцеві взуття. От тільки у виделці нічого абсурдного не було; вона мала смертельно небезпечний вигляд.

Жінки розліталися від нього, як сполохані пташки. Найнижчий пиріг упав з таці у жінки, що несла її, і вона пронизливо, відчайдушно закричала, коли він розкришився на долівці. Полуничний джем розхляпався й потік, червоний, наче яскрава та свіжа артеріальна кров.

— ЗАБИР-РАЙТЕСЯ З МОЄЇ КУХНІ, ФИ, БЕФЗІ! ЦЕ ФАМ НЕ НАФПР-РОСТЕЦЬ! ЦЕ ФАМ НЕ БІГОВА ДОРІЖКА! ЦЕ МОЯ КУХНЯ, І ЯКЩО ФИ НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ ПРО ЦЕ, ТО ЗАРАДИ БОГА ТЕСЛІ Я ФИРІЖУ ЦЕ НА ФАШИХ ДУПАХ!

Він ткнув у них виделкою, відвернувши голову й примруживши очі настільки, що від них лишилися тільки щілинки — так, наче, попри грубі слова, думка про потоки гарячої крові була для нього надто gauche[64]. Капітан опустив руку, якою тримав Джека за карк, і виставив її вперед — мало не ледаче, як здалося Джекові. Уже за мить шеф лежав на підлозі, усі його шість із половиною фута. Виделка для м’яса валялася в калюжі полуничного соусу та шматках білої сирої здоби. Шеф качався туди-сюди, стискаючи зламане праве зап’ястя і волаючи високим, писклявим голосом. Те, що він волав, звучало досить-таки трагічно: він помер, капітан точно вбив його (він казав «фпиф» дивним німецьким акцентом); його щонайменше скалічено, жорстокий і безсердечний капітан Зовнішньої Варти розтрощив його вірну праву руку, а отже, й позбавив засобів до існування, прирікаючи на жалюгідне життя жебрака в роки прийдешні; капітан завдав йому жахливого болю, невимовного болю, і жодна людина у світі…

— Стули пельку! — заволав капітан, і шеф-кухар замовк. Одразу. Він лежав на підлозі, наче велика дитина, притуливши до грудей скручену праву руку. Червона бандана з’їхала на бік, відкриваючи одне вухо (в мочку якого було вставлено маленьку чорну перлинку). Вгодовані щоки тремтіли. Куховарки вражено охнули й заторохтіли, коли капітан нахилився до жахливого людожера, володаря задимленої печери, де вони проводять ночі та дні. Джек, усе ще рюмсаючи, зиркнув на чорного хлопчика (коричневого хлопчика, виправила його свідомість), що стояв на тому боці найбільшої жаровні. Рот хлопчика здивовано розтулився, обличчя смішно скривилося, наче в актора менестрель-шоу[65], але він досі крутив руками важіль, тому підвішений над розпеченим вугіллям окіст продовжував обертатися.

— А тепер слухай сюди, і я тобі дам пораду, яку ти не знайдеш у «Книзі Доброго Господаря», — промовив капітан. Він так близько нахилився до шеф-кухаря, що їхні носи мало не торкалися (паралізуюча хватка на Джековій руці — яка тепер милосердно заніміла — ні трохи не ослабла). — Ніколи… Ніколи… не налітай на людину з ножем… чи виделкою… чи списом… чи ще якоюсь Богом забитою тріскою в руках, якщо не маєш наміру вбити її цим. Усі знають, що шеф-кухарі — темпераментні, але темперамент не розповсюджується на замахи на особу капітана Зовнішньої Варти. Розумієш мене?

Шеф-кухар простогнав щось сльозливе, але разом із тим і нахабне. Джек не міг точно розібрати — здавалося, що акцент чоловіка ставав усе насиченішим — але там ішлося про матір капітана та бродячих собак за павільйоном.

— Цілком можливо, — сказав капітан. — Я ніколи не знав цієї пані. От тільки це точно не відповідь на моє запитання. — Він штурхонув кухаря запилюженим, зношеним черевиком. Той поштовх був досить м’яким, але кухар заволав так, наче капітан відвів ногу назад і щосили копнув його. Жінки знову загомоніли.

— То ми все чи не все розуміємо щодо кухарів, зброї та Капітанів? Бо якщо ні, доведеться ще трішки пояснити.

— Ми розуміємо! — уривчасто видихнув шеф-кухар. — Ми розуміємо! Ми розуміємо! Ми…

— Добре. А то мені й так довелося багато чого пояснювати сьогодні. — Він потрусив Джека за карк. — Так, хлопче? — Він трусонув його знову, і Джек абсолютно щиро заволав. — Добре… Гадаю, це все, що він може сказати. Хлопець дурбило, як і його мати.

Капітан обвів темним блискучим поглядом кухню.

— Хорошого вам дня, леді. Най благословить вас королева.

— І вас, добрий сер, — спромоглася вимовити найстарша з куховарок, присівши в недоладному, позбавленому грації реверансі. Інші вчинили так само.

Капітан потягнув Джека через кухню. Хлопчик дуже боляче вдарився стегном об мийку та