Читати книгу - "Зашморг"

Я відчуваю, як сам хвилююсь, як мені боляче за цього заблукалого чоловіка, за його недоладну, покалічену долю. Як мені хочеться, щоб він повірив! Чому, чорт забери, він повірив Федькові, чому він не може повірити мені? Які слова для цього знайти? Ні, він повірить! Він повинен повірити! І прислухатись теж мусить.

— … Послухай мене, Іване, — прошу я його. — Тобі недовго бути у нас. За тобою нічого немає, крім цих крадених двох десяток, які ти у Федька взяв. З тобою швидко розберуться. І як вийдеш на волю, виїжджай. Негайно. Зрозумів? У село їдь, до своїх. Там тебе пам'ятають іншим. Хорошим хлопцем пам'ятають. Таким там знову й станеш. Ось побачиш. Донька з тобою за руку по селу піде. Люди шанобно вітатися будуть. Ти ж працювати почнеш. У всіх на очах. А далі буде видно. В жодне місто тобі шлях не закритий. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів, не пеньок.

— Ну от. А мені, Іване, треба розбиратися далі. Мені треба з'ясувати, що ж сталося з цією Вірою Топіліною. Ти теж чув її крик?

— Чув.

— І ніхто потім не вийшов до брами?

— Ні. Ніхто.

— Але ж з нею хтось був… — мрійливо кажу я сам до себе. — Хтось був…

І ми знову мовчимо. Та це вже зовсім інше мовчання, ніж досі. Немов ми з Іваном разом щось пережили, допомогли один одному в тяжку хвилину. І душа Івана, мені здається, відгукнулася на мої слова. Він теж схвильований. Не зляканий, не озлоблений та насторожений, а схвильований. І мені зараз зовсім неважко ось так, при ньому, думати вголос.

— Еге ж, хтось був… І ще, — перебиваю я себе, — мені дуже важливо знати, кому тієї ночі ви могли розповісти про смерть Віри Топіліної. Поки що ти тільки Зінаїду Герасимівну згадав, так?

— Ага, — киває Іван. — Язик у нас розв'язався, тільки коли випили. Значить, після роботи. А поки тягали та кидали, не до розмов було. Спину наламаєш там, будь здоровий як… Потім ми з Федьком спати завалилися.

— Де?

— Та там-таки, у вагоні.

— А Зінаїда Герасимівна?

— Пішла, либонь. Я вже й не пригадую. Здорово ми нахлисталися.

— І вас залишила?

— А що? Замкнула кухню, буфети і гайда. Не вперше їй. Кажуть, є у неї там хтось.

— Давно, значить, знайомі?

— Ну! З минулої зими, вважай.

Лунко клацає замок у дверях. Заходить конвоїр, обходить Івана, який сидить на табуретці, і кладе мені на стіл записку. Я читаю: «Дзвонив тов. Шухмін. Повідомляє, що громадянка Звєрєва Зінаїда Герасимівна доставлена у відділ. Просять швидше приїхати. Вона дуже лається. Ст. сержант Ковальов».

Я мимоволі посміхаюсь і киваю конвоїрові.

Коли за ним зачиняються двері, я кажу Іванові, показуючи на записку:

— Повідомляють, що Зінаїда Герасимівна у нас. Просять швидше приїхати. Лається дуже.

— Вона концерти дає. Тільки заведи! — посміхається Іван. — Потім не відмиєшся. Хоч і молода.

— Тому я з тобою поки що прощаюсь, а ти думай, Іване, думай. Дуже тебе прошу.

— Гаразд. Що вже там…

— І ще. Постарайся пригадати, куди Федько пістолет подів. Не дай господь, він іще комусь до рук потрапить, до такого, як Федько. Уявляєш, що може бути?

— Уявляю…

— То постарайся, добре?

Іван киває у відповідь.

І я, чи то з цього кивка, чи з якихось ноток у його голосі, здогадуюсь, що він знає, де сховано пістолет, і скаже, неодмінно скаже мені про це під час нової зустрічі. Йому тільки потрібний час, щоб зважитися на такий крок.

Ми прощаємось. Потім я дзвоню, і до кімнати заходить конвоїр.

Я їду з радісним відчуттям здобутої перемоги. Ніякий найуспішніший допит не приносить такого задоволення. У даному випадку я навіть не можу сказати, що допит був особливо успішним. Адже нічого нового я, по суті, не довідався. Або, точніше, поки що не довідався. Але я досяг незмірно більшого. Я нарешті намацав больову точку в душі людини і, здається, зумів допомогти цій людині, зумів її врятувати.

У своїй кімнаті я застаю сердитого і водночас зніяковілого Петю Шухміна. Його вимушена посмішка не дуже доречна, бо жінка, яка стоїть навпроти нього, сповнена гніву й анітрохи не приховує своїх почуттів.

Я ще з коридора чую її роздратовані вигуки. Голос курця, хриплуватий, що завжди особливо помітно у жінок.

— Я вам що, дівчисько? Не смієте, ясно вам?! — блискаючи очима, накидається вона на Петю. — Усе покинь і біжи за ним! Неподобство! Заарештували, так?! Ордер пред'являйте! Ви свої беззаконня киньте! Не вийде, ясно вам?! Де ордер?! На якій підставі?! Хапають! Тримають!

— Не хапають, а запрошують, — намагається заперечити Петя. — Для розмови. Я ж вам усе пояснив.

Я заходжу до кімнати.

— Пробачте, Зінаїдо Герасимівно, — кажу я найлагіднішим тоном, на який тільки здатний. — Ради бога, пробачте, що примусив вас чекати.

Вона швидко міряє мене з голови до ніг пильним, зірким поглядом і вороже запитує:

— Що вам від мене потрібно?

Мені насамперед хотілося б встановити з нею доброзичливі стосунки. Адже вона зараз вкрай роздратована і збуджена, бо ніяких радостей від контакту з міліцією, очевидно, не чекає. Треба думати, ті контакти обіцяють їй самі тільки неприємності. Що ж, хоч би цього разу треба звільнити її від подібного комплексу.

— Насамперед, Зінаїдо Герасимівно, хочу вас попередити, — кажу я миролюбним і дружнім тоном. — Ми до вас не маємо жодних претензій, і взагалі справи, яку ми розслідуємо, вас особисто не торкається. Я прошу тільки трішечки допомогти нам. Так би мовити, виконати свій громадянський обов'язок. І я негайно з вами розстанусь.

У міру того, як я все це вимовляю, напруження і гнів залишають мою співбесідницю.

— Ну добре, добре. Зрозуміла вже, — каже вона спокійно і навіть дещо поблажливо. — Що від мене треба? Чим допомогти? Відразу так би й сказали. А то…

Тим часом Петя недбалим жестом кладе переді мною записку, яка містить деякі відомості про Зінаїду Герасимівну, що їх Петі вже вдалося одержати. Я швидко, але досить уважно пробігаю очима записку.

— Ще я хочу попередити вас, — якнайлагідніше кажу я, — що все, про що б ми з вами тут говорили, за межі цієї кімнати не вийде. Ви