Читати книгу - "Безкінечна війна"

Нижній рівень представляв собою дивну суміш промисловості та історії. Основа будівлі — міста покривала більшу частину старої Женеви, але багато старих будівель збереглися.

Придушували шум і суєта: величезні вантажні гіромобілі вповзали крізь вхідні ворота, оточені хмарами снігу; баржі причалювали до товарних доків (старенька Рона тихо текла крізь надра бетонної гори); навіть кілька мініатюрних вертольотів снували туди-сюди, координуючи киплячу діяльність, спритно лавіруючи між підпорами і контрфорсами, які утримували сіре небо наступного рівня в сорока метрах у нас над головами.

Ми могли б дивитися на все це годинами, але ризикували перетворитися на бурульки. Від крижаного вітру нас захищали тільки легкі накидки. Ми вирішили, що ще повернемося сюди, але вже одягнені тепліше.

Наступний рівень іменувався першим, всупереч елементарній логіці. Мерігей пояснила, що європейці завжди користуються такою системою. (Забавно, я встиг побувати за тисячі світлових років від мого рідного Нью-Мехіко, але перший раз в житті перетнув Атлантику.) Перший рівень — це був мозок міста, там працювали адміністративні органи, системотехніки, аналітики та кріогеніки.

Ми стояли посеред просторого холу, в якому, як не дивно, пахло склом. Одну стіну займав гігантський голографічний куб-демонстратор, на ньому помаранчевим світлом сяяла структурна схема женевської організаційної системи в десятки тисяч імен, з'єднаних лініями від «мера» на самому верху і до «коридорних» в основі. Імена зникали і переміщалися відповідно з тим, як самі їх власники або вмирали, або їх звільняли, підвищували або знижували на посаді. Постійне мерехтіння, мелькання ліній — все це нагадувало нервову систему якоїсь фантастичної істоти. У певному сенсі так воно і було насправді.

Протилежна демонстраційному кубу стіна була одним великим вікном, який відкривав вид на кімнату, яку висяча поруч табличка ідентифікувала як «Контрользіммер» («Контролерна»), а за склом виднілися сотні сидячих рядами техніків кожен за власною окремою консоллю з напівплоским головізорним екраном і безліччю індикаторів і циферблатів. У кімнаті панувала напружена атмосфера, яку завжди створюють навколо себе люди, повністю зайняті чимось важливим: у більшості техніків на головах знаходилися пристрої для голосового зв'язку, і через мікрофони вони перемовлялися з іншими техніками, тим часом щось записуючи або натискаючи перемикачі. Інші, немов піаністи, «грали» на клавішах консолей, зсунувши навушники на шию. Кілька робочих місць пустували, їх власники з заклопотаним виглядом перетинали кімнату в різних напрямках. Автоматичний кавовий піднос пропливав уздовж одного ряду пультів, ще один такий же піднос рухався у зворотному напрямку вздовж іншого ряду.

Крізь скло доносився слабкий відгомін таємничої діяльності мешканців кімнати.

Крім нас, у фойє було ще два відвідувачі. Краєм вуха я почув, що вони направляються подивитися «на мозок». Ми пішли за ними по довгому коридору і опинилися біля чергового оглядового вікна порівняно скромних розмірів, в порівнянні з контролерним залом. За вікном знаходилися комп'ютери, які підтримували функціонування Женеви як єдиного цілого. Коридор в цьому місці освітлювало тільки холодне блакитне сяйво з кімнати за склом.

Розмірами комп'ютерна теж значно поступалася контролерному залу, була вона не більша майданчика для бейсболу. Нічим на вигляд не примітні сірі паралелепіпеди комп'ютерних блоків з'єднувалися між собою скляними тунелями діаметром в зріст людини. Через регулярні проміжки в стінах тунелів були врізані двері перехідних камер. Очевидно, ця система дозволяла дістатися до кожного з елементів у разі аварії, поки інша частина кімнати залишалася при температурі біля абсолютного нуля — для створення надпровідності.

Хоча зовні комп'ютерна програвала перед діяльною атмосферою контролерного залу і метушнею нижнього рівня, але все ж справляла чимале враження, наводячи на думку про невідомі і могутні сили, підлеглі людині. Храм, зведений у славу порядку, цілеспрямованості і винахідливості.

Пара, за якою ми йшли по коридору, сказала нам, що нічого більше цікавого на рівні немає — тільки кімнати для конференцій, адміністративні установи і вічно зайняті чиновники. Ми повернулися до ліфта і піднялися на наступний рівень — це був головний торговий центр.

Книжка-путівник тут вельми пригодилася. Центр становили сотні магазинів і «відкритих базарів», розташованих на манер геометрично правильної решітки. Перетинаючі одна одну стрічки доріжок обмежували зони, де розташовувалися магазини одного ряду. Ми вирушили в центр торгової площі, виконаний в стилі середньовічного містечка. Малася подоба церкви в стилі бароко, і завдяки голографічній ілюзії вона здавалася в чотири рази вищою, ніж була насправді. На стінах — мозаїка на релігійні сюжети, мощена бруківка, фонтан з монстрами, вивергаючими водяні потоки… Ми купили гроно винограду у продавця овочів (ілюзія пропала, коли продавець овочів взяв у мене талон калорійного споживання і поставив штамп у книжку раціону) і пішли по вузенькій мощеній вуличці. Нам там страшенно сподобалося, добре, що Землі ще дістає енергії і часу, щоб влаштовувати такі ось куточки.

Вибір товарів і різних послуг, які виконувалися за гроші, був неймовірно різноманітний, але ми за ці роки розучилися робити покупки. І ще невідомо було, на скільки нам вистачить грошей.

Незважаючи на похмуре пророцтво генерала Ботсфорда, дещо нам таки вдалося зберегти — батько Роджерс, юрист, виявився спеціалістом з податкового законодавства, і він навчив нас, що робити — нам вдалося сплатити податки виходячи із середнього річного доходу. У підсумку я виявився власником 280000 доларів.

Третій рівень ми пропустили — тут містилися засоби комунікації та інформації, — тому що Днем раніше вже встигли пройтися по ньому вздовж і впоперек, коли давали інтерв'ю на голобаченні. Я хотів поговорити з хлопцями, які переробили моє інтерв'ю, але Мерігей переконала мене, що толку від цього не буде.

Штучна гора Женеви має ступінчасту структуру — на зразок весільного торта. У самому низу перші три рівні близько кілометра в діаметрі, поверхи з четвертого до тридцять другого в два рази менші. Далі йде «верхівка» — поверхи з тридцять третього до сімдесят другого — 300 метрів в поперечнику і 120 у висоту.

На четвертому поверсі, як і на тридцять третьому, знаходився парк. Дерева, струмочки, усілякі живі тварини. Стіни прозорі, і прямо на покритій грунтом стелі третього рівня ріс справжній ліс. Ми присіли відпочити на лаву біля ставка, спостерігаючи, як гуляючі кидають виноградинки рибкам. Багато людей купалися.

З самого нашого прибуття до Женеви мене не покидало якесь підсвідоме занепокоєння, і ось тепер, в цьому приємному оточенні приємних людей, я раптово зрозумів, що мене турбує.

— Мерігей, — сказав я. — Чомусь тут не видно нещасливих облич.

Вона