Читати книгу - "Маленька принцеса"

справді існувала — біда, про яку не чула прислуга, — Сара була впевнена, що про неї мусить знати батько Великої Родини — джентльмен, котрого вона називала містером Монморенсі. Він частенько навідувався з візитами до хворого, подеколи з ним приходила й місіс Монморенсі та їхні діти. Індійський джентльмен, здавалося, найбільше прихилився серцем до двох старших дівчаток — Дженет і Нори. Саме вони так переполошилися, коли їхній братик Дональд вручив Сарі шестипенсовик. Індійський джентльмен ставився до дітей із великою приязню. Дженет і Нора теж відчували до нього прихильність і з нетерпінням чекали на той вечір, коли їм дозволять перетнути площу й ненадовго завітати в гості до нового сусіда. Візити були дуже короткими, бо джентльмен почувався страшенно хворим.

— Бідний він, — говорила Дженет, — каже, що ми його веселимо. Ми стараємось підбадьорити його хоч якось.

Дженет була найстаршою, вона стежила, щоб інші діти поводились як слід. Саме вона зважувала, коли настала зручна мить, щоб порозпитувати індійського джентльмена про Індію, і саме вона помічала, коли господар починав стомлюватися, тож слід було вгамуватись і покликати Рам Дасса. Дітям подобався Рам Дасс.

Він міг би розповісти неймовірну кількість історій, якби тільки вмів говорити якоюсь мовою, крім хіндустані. Справжнє прізвище індійського джентльмена було Керрісфорд, і при нагоді Дженет розповіла містеру Керрісфорду про випадок із «Дівчинкою-яка-не-жебрачка». Його дуже зацікавила ця історія, особливо після того, як він почув від Рам Дасса про пригоду з мавпочкою на даху. Рам Дасс детально описав йому занедбане горище — голу підлогу, потріскану штукатурку, заржавілу решітку коминка, де не горіло багаття, й тверде вузеньке ліжко.

— Кармайкле, — звернувся індійський джентльмен до батька Великої Родини, вислухавши опис, — цікаво, скільки таких горищ на цій площі, і скільки бідолашних дівчаток-прислужниць змушені потерпати від жахливих умов, коли я не можу вмоститися на своїх м’яких перинах, оточений багатством, що більшою мірою належить не мені?

— Мій бідний друже, — бадьоро відповів містер Кармайкл, — що швидше ви припините картати себе, то буде краще. Навіть якби ви володіли багатствами всієї Індії, вам би не вдалося виправити все на світі. Навіть якщо ви відремонтуєте всі горища на цій площі, все одно лишаться такі самі обдерті кімнатки на інших площах і вулицях. Нічого тут не вдієш!

Містер Керрісфорд сидів, кусаючи нігті, й дивився на розпечене вугілля у коминку.

— А чи припускаєте ви, — трохи помовчавши, мовив він, — що, можливо, дитина, про яку я весь час думаю, не можу не думати, — що вона й сама потерпає від таких умов, як та бідолашна дівчинка, котра живе по сусідству?

Містер Кармайкл поглянув на нього з тривогою. Він знав: найгірше, що міг зробити індійський джентльмен для себе і свого здоров’я, — це ненастанно думати про одну велику проблему, що страшенно його турбувала.

— Якщо дівчинка, котру ми розшукуємо, справді зі школи мадам Паскаль у Парижі, — заспокійливо відповів він, — то вона зараз із людьми, яким можна довірити турботу про неї. Вони прийняли її за дочку, бо вона була найліпшою подружкою їхньої покійної донечки. У них більше немає дітей, і мадам Паскаль казала, що вони самі — багаті росіяни.

— І все ж ця нещасна жінка анічогісінько не знає про те, куди вони її забрали! — вигукнув містер Керрісфорд.

Містер Кармайкл стенув плечима.

— Цій француженці не позичати метикуватості й життєвої мудрості. Вона дуже зраділа, коли все так добре залагодилось, і турбота про дівчинку, що лишилась на її утриманні після батькової смерті, сама по собі спала з її плечей. Такі жінки не схильні завдавати собі клопоту й розпитувати про долю дітей, які могли би стати для них зайвим тягарем. А названі батьки дівчинки зникли в невідомому напрямку, не лишивши по собі ані сліду.

— Але ж недарма ви сказали: якщо це та дівчинка, яку ми розшукуємо. Ви сказали «якщо». Ми не впевнені. Та й прізвище не збігається.

— Мадам Паскаль казала «Керью» замість «Кру», та цілком можливо, що це просто особливість вимови. Обставини надзвичайно схожі. Англійський офіцер із Індії віддав свою осиротілу донечку до школи. Він помер після того, як розорився, — містер Кармайкл затнувся, ніби йому сяйнула якась нова думка. — А ви впевнені, що дівчинку віддали до школи саме в Парижі? Ви впевнені, що це був Париж?

— Дорогий друже, — гірко вигукнув Керрісфорд, — я ні в чому не впевнений! Я ніколи не зустрічався ані з самою дівчинкою, ані з її матір’ю. Ми з Ральфом Кру дуже дружили ще з дитинства, але не зустрічалися після школи аж до того дня, коли побачились в Індії. Я був повністю поглинутий ідеями про велетенські прибутки від копалень. Він теж захопився. Перспектива виглядала такою райдужною, що ми геть втратили голови. Коли ми бачились, то ні про що інше не говорили. Я тільки знав про те, що є донька, яку віддали на навчання до школи. Навіть не пам’ятаю зараз, звідки я про це довідався.

Він дуже розхвилювався. Так ставалося завжди, коли його досі ще слабкий мозок опановували спогади про болісні події минулого.

Містер Кармайкл стурбовано дивився на співрозмовника. Треба було поставити ще кілька запитань, але спокійно й обережно.

— А проте ви мали підстави думати, що школа була таки в Парижі?

— Так, — пролунало у відповідь, — адже мати дівчинки була родом із Франції, і я чув про те, що вона хотіла, аби її донька здобула освіту в Парижі. Виглядало дуже схоже на те, що так і сталося.

— Так, — погодився містер Кармайкл, — звучить логічно.

Індійський джентльмен подався вперед і вдарив по столу кволою рукою.

— Кармайкле, — мовив він, — я мушу знайти її. Якщо вона жива, вона десь є. Якщо вона не має друзів і бідує, це все моя вина. Як людина може одужати, коли в голові засіла така страшна думка? Щаслива випадковість втілила найфантастичніші мрії про успіх копалень, а донька бідолашного Кру, може, зараз жебракує десь на вулицях!

— Ні, ні, — сказав Кармайкл, — постарайтеся заспокоїтись. Хай вас втішить думка про те, що коли вона знайдеться, ви зможете їй вручити справжнє багатство.

— Чому ж мені забракло сміливості втриматись, коли справи пішли на спад? — застогнав згорьований Керрісфорд. — Думаю, я би так не розгубився, якби не був відповідальний за гроші інших людей, якби ризикував лише власним майном. Нещасний Кру вклав у нашу справу все, до останнього пенні. Він мені довіряв — ми були справжніми друзями. І він помер, переконаний, що я пустив його статки за вітром. Я, Том Керрісфорд, разом з яким він грав у крикет