Читати книгу - "Чарівні створіння"

В будь-якому разі, це був її вибір, і я його розумів. Їй хотілося опинитися якнайдалі від Емілі Ашер, а якнайдалі — це лише в кінці кінозалу.

Можливо, я мав її попередити, бо задні ряди «заворушилися» ще до початку фільму. Щоб кудись подіти очі, ми втупилися в попкорн.

«Чому ти нічого не сказав?»

«Я не знав».

«Брехун».

«Я поводитимусь, як справжній джентльмен. Повір».

Я переключився на роздуми про погоду, баскетбол і поліз рукою в попкорн. У ту ж саму хвилину Ліна теж вирішила взяти попкорну, і наші долоні торкнулися. Мою руку обпекло холодним струмом. Перехват. Захист. Передача. Як мало я тренований! Усе виявилося складніше, ніж я очікував.

* * *

Фільм був нікудишній — уже за десять хвилин я знав, чим він закінчиться.

— Це він зробив, — сказав я пошепки.

— Про кого ти?

— Про отого чувака. Це він убивця. Не знаю, кого вбив, але точно він.

Лінк не любив сідати зі мною, бо я вгадував фінал із самого початку. Та ще й уголос. Так само я вгадував слова у кросвордах, виграшні ходи в іграх і партії в шашки, в які часто обігравав тата. Я все вираховував з самого початку.

— Звідки знаєш?

— Просто знаю.

«То яким буде фінал?»

Я розумів, про що вона. Але вперше в житті не знав відповіді.

«Щасливим. Дуже щасливим».

«От брехун. Давай сюди кульки».

Вона застромила руку в кишеню моєї олімпійки, але знайшла там не карамельки. Вони були з другого боку, а Ліні трапився маленький твердий камінчик — мішечок з мотузкою, тобто медальйон. Вона мало не підскочила в кріслі, тримаючи знахідку, як дохлу мишу.

— Навіщо ти досі носиш його з собою?

— Тс-с!

Біля нас уже почав дратуватися народ, хоча хтозна, чого їм було злоститися, якщо вони навіть не дивилися стрічку.

— Вдома не можу залишити, бо Амма гадає, що я його закопав.

— Може, й краще було його закопати.

— Який сенс? Ця штука живе своїм життям. Ти бачила все, що вона встигла показати.

— Можете замовкнути? — гиркнула парочка знизу. Ліна підстрибнула і впустила медальйон. Ми обоє кинулися його ловити, але я, наче у вповільненому русі, побачив лише хустинку, що танула у темряві білим квадратом. Екран перетворився на хаотичні спалахи, і ми відчули запах диму…

Палити будинок, замкнувши в ньому жінок?

Цього не може бути. Мама, Євангеліна… У Женев'єви плуталися думки. Може, ще не пізно? Вона кинулася бігти, вириваючись із колючих лап чагарників, які не пускали її від Ітана та Айві. Вона досі чула їхні голоси. Чагарники розчахнулися, і перед згарищем, що залишилося від будинку, Женев'єва побачила двох федератів. Цю оселю будував ще її дідусь. Вони виносили з неї тацю зі сріблом і висипали його у солдатський мішок. Женев'єва промайнула повз них хмарою чорних спідниць, здіймаючи спалахи вогню.

— Що це?

— Хапай її, Еммете, — гукнув один хлопець другому.

Женев'єва перелітала дві сходинки за раз, задихаючись від диму, що клубочів з діри, яка донедавна правила за вхідні двері. Вона була не при тямі. Мама, Євангеліна… Вона викашлювала легені. Відчула, як падає. Це через дим? Вона зараз зомліє? Ні, це щось інше, хтось ухопив її за руку і потягнув униз.

— Ти куди зібралася?

— Відпусти! — заверещала Женев'єва, хрипнучи від диму. Її потягнули вниз, вона вдарилася об сходи спиною, потім головою — і побачила перед собою розпливчасті обриси синьо-золотої плями. Стало гаряче, за комір сукні полилося тепло. Запаморочення і розгубленість змішалися з відчаєм.

Постріл.

Він пролунав так гучно, що Женев'єва отямилася. Темрява спалахнула. Рука, що стискала її зап'ясток, ослабла. Женев'єва намагалася сфокусувати погляд…

Ще два постріли.

Боже, вбережи маму і Євангеліну! Чи не завеликим було прохання? Чи просто не тим… Бо коли вона почула, як упало третє тіло, її очі зупинилися на Ітановій сірій вовняній формі, забризканій кров'ю. Його вбили ті ж самі солдати, проти яких він нещодавно відмовився воювати.

До пороху і горілих лимонів додався запах крові.

Почалися титри, і ввімкнулося світло. Ліна досі сиділа з заплющеними очима, відкинувшись на спинку крісла. У неї було скуйовджене волосся, нам обом перехопило подих.

— Ліно, з тобою все гаразд?

Вона розплющила очі й опустила між нами бильце. Потім, не сказавши ні слова, поклала голову мені на плече. Її трусило так, що вона не могла розтулити вуст.

«Розумію. Я теж там був».

Так ми сиділи й тоді, коли повз нас пройшли Лінк і Ко. Підморгнувши мені, Лінк виставив кулак так само, як завжди робив це в очікуванні зустрічного удару після мого вдалого кидка.

Він усе зрозумів неправильно, як і решта. Так, ми сиділи в останньому ряду, але між нами нічого не було. Мені й досі пахло кров’ю, а у вухах дзвеніли рушниці.

У нас на очах убили людину.

9. Х

Збори

Чутка про наш похід у кіно облетіла всіх. Шила в мішку не сховаєш, і от уже пішли розмови, що племінниця старого Рейвенвуда зустрічається з Ітаном Бейтом. І якби я не був тим самим Ітаном Бейтом, у якого минулого року померла мама, скоріш за все, чутки поширювалися б швидше, і слів ніхто б не добирав. Навіть товариші по команді мали що сказати — чекали просто слушної нагоди для розмови.

Я став рідше ходити до їдальні, принаймні тоді, коли там збиралася команда. Уявляєте, що це означає для хлопця, який обідав би й тричі на день? Але довго на одному бутерброді не протягнеш і наодинці стадіоном не потиняєшся, а більше ховатися не було де.

Та й не було як. У школі Джексона, як у мініатюрній копії Гатліна, не було куди тікати. Звісно, моя відсутність впала хлопцям у вічі, бо потрібно ж було з’являтися на перекличку, а якщо на заваді ставала дівчина, тим більше дівчина з чорного списку Емілі й Саванни, усе тільки ускладнювалося.

Якщо твоя знайома має стосунок до Рейвенвудів (а для них Ліна асоціювалася лише з цим), справи можуть зайти в глухий кут.

Я мав проявити характер. Не міг же я постійно уникати їдальні. І