Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Я уважно спостерігав за рухом їхніх пальців, добре усвідомлюючи, що кожен програш відбирає в нас у середньому сто шістдесят євро. Однак, коли я навчився помічати, яке саме гніздо вони готують до наступного виграшу, ми почали вигравати.

Гра відбувалася так: Мишко робив велику ставку, круп’є піднімали гніздо і не давали йому виграти, я ж уважно стежив за тим, яке гніздо вони піднімали, робив на нього ставку ще до того, як вони встигали прокричати: «Ставок більше немає». Оскільки змінити хоч щось під час обертання рулетки неможливо, я отримував виграш за виграшем.

Уже на сьомому коні круп’є зрозуміли, що відбувається.

Вони перезирнулись, ледь помітно кивнули один одному і відразу після цього почали піднімати два гнізда відразу, даючи можливість кульці зупинятися не на одному, а на одному з двох різних чисел.

Я почав робити по дві ставки відразу і продовжував вигравати.

Круп’є спробували опускати три гнізда, а коли їм і це не допомогло, і я виграв ще вісім тисяч, вони намагалися перехитрити мене: опустили три гнізда і крикнули «ставок більше немає» ще до того, як я встиг їх зробити.

Вони піймали мене раз. Потім ще двічі, а потому, як тільки круп’є відкрили рот для того, щоб сказати, що ставок більше нема, я підкинув три великі фішки в повітря, і хоч вони упали на сукно вже після слів «ставок більше нема», розпорядники гри не могли відмовитися прийняти їх.

Можна було здогадатися, що вони відчували, ставлячи мої фішки саме на ті числа, гнізда яких вони «прирекли» на виграш.

Це повторювалося ще разів п’ятнадцять, і хоч одного разу їм усе-таки вдалося випередити мене, круп’є вимушені були щось робити.

Один із них сказав:

— Прошу вибачення, — і зник.

Інший завмер біля столу, усім своїм виглядом показуючи, що він не продовжуватиме гру, поки не повернеться його напарник.

Ми не зчиняли бучі, скористалися паузою для того, щоб замовити собі випивку.

— Чого тобі? — запитав я в Яни.

— Ще вина, — сказала вона, торкаючись полірованим нігтиком порожнього келиха.

— А вам? — запитав офіціант у Мишка.

Той замовив собі горілки з томатним соком і, секунду повагавшись, запитав у мене, чи не відмовлюся я від такого ж напою.

— У вас є віскі? — поцікавився я в офіціанта.

— Авжеж, — відповів той.

— Тоді сто п’ятдесят віскі і келих лікеру, — випити гіркого і запити його солодким — це було саме те, чого мені найбільше хотілося тієї миті.

Круп’є, який відійшов на кілька хвилин, повернувся в супроводі ігрового менеджера, що хоч і був одягнений у непогано скроєний смугастий костюм і тримав руки так, щоб було видно агатові запонки, що мали вигляд достиглих жолудів, усе-таки дуже скидався на математика з інститутським дипломом, якого узяли на роботу в казино тільки тому, що він трохи розбирався в числах.

Менеджер і круп’є підійшли до столу, розпорядник гри крутнув дзиґу і підняв одразу три гнізда. При цьому вони не поспішали, давали мені повну можливість зробити ставки.

Я міг би, звичайно, відмовитися від гри і зробити вигляд, що мені перехотілося грати. Але добре розумів, що менеджер штовхатиметься біля столу доти, поки своїми очима не побачить, що мені справді вдається обігравати його казино, тому я продемонстрував йому свою вправність і виграв майже шістсот євро.

Спостерігаючи за тим, як я викладаю пірамідку з виграних фішок, менеджер на знак здогаду кивнув і, схилившись, шепнув щось на вухо круп’є й пішов геть.

Той у відповідь кивнув, і вже під час наступного обертання кола рулетки він і його напарник не підняли жодного гнізда. Вони дозволили кульці зупинятися там, де їй заманеться, тобто діяли так, як того вимагали правила гри.

Вони думали зробити мені гірше. Наївні.

Я наказав Мишкові вийти з гри і залишився єдиним гравцем за столом, програв одинадцять ставок підряд і, ввійшовши в систему, почав вигравати такі суми, що вже через вісім конів круп’є знову побігли за допомогою до менеджера.

Ця біганина почала стомлювати, тому ми зібрали фішки і залишили зал.

— Дев’яносто дві тисячі сімсот п’ятдесят шість євро, — сказала дівчина, підсуваючи до мене пачки грошей.

Дев’яносто дві тисячі сімсот п’ятдесят шість євро — саме стільки грошей було в нас тепер.

Для того, щоб ховати гроші, вже не вистачало кишень, тому перш ніж сісти в машину, ми дістали з багажника дипломат — той самий, який зберігав у собі сотні виграшів ще тоді, коли ми працювали командою.

Ми склали в нього гроші, закинули його назад у багажник, сіли в машину і тільки-но рушили з місця, як за нашими спинами спалахнуло світло фар.

Це не могло бути випадковістю чи збігом обставин. Машина поїхала за нами.

— Почалося, — сказав Мишко.

— Ага.

Я обернувся, але світло ліхтарів набережної відбивалося у вітровому склі автомобіля, що їхав за нами і я не міг порахувати усіх, хто сидів у ньому. Але коли ми виїхали на одну з темних вулиць, і ліхтарі залишилися позаду, я побачив, що в машині сидять четверо здорованів.

— То що, покатаємося?