Читати книгу - "Сусід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У вас все добре?
Я похапцем ствердно кивнула головою.
— Так. Авжеж.
— Щось вигляд у вас неважний. Може, візьмете відпустку на тиждень-два?
— Та ні. — Розглядаю геометричний розпис на деревяних брусках, систематично розвішаних на стінах.
— Рекомендую. — Настоював на своєму шеф. — Ти паче, що менше ніж за місяць, нам знову знадобиться ваша допомога.
Чоловік підморгнув, даючи зрозуміти, що ми обоє добре знаємо про що йдеться.
— Справді? — Я похолола і раптом відчула, що мене… нудить.
— Так. А через що вам переживати? Минулого разу ви ж впорались, впораєтесь і тепер.
— Я подумаю, Генадію Юрієвичу, подумаю. — Торкнула його задовгого рукава з надією обірвати наш діалог. — Мушу бітти.
— Біжіть… — Трохи розгублено а трохи розчаровано мені вже в спину.
Ледве добралась до туалету на третьому поверсі. Комусь видалося, що це слушне рішення — на одному поверсі жіночий туалет, на іншому — чоловічий.
Мене рвало так сильно, як ніколи досі. Що це? Невже отруєння? Чи слова шефа вигликали таку реакцію. Аби не забризкати стіни довелося стати навколішки і спертись на хододний фаянсовий обідок. Хоч туалетні кімнати були після недавнішнього ремонту і в штаті була прибиральниця, яка що пятнадцять хвилин наводила порядок в санвузлі, запах сечі вдарив мені в ніздрі.
Знову вирвало. Блювотиння фонтанувало ротом і навіть через ніс. В носі запекло вогнем. В роті з’явився паскудний присмак помиїв. З очей текли сльози. Одразу я навіть і не розібрала — чи то звичайний фізіологічний процес чи це від жалю до себе.
Нарвавши жмут туалетного паперу — сяк-так повитирала обличчя. Трохи поприбирала навколо. Решта то не моя справа. Й того не мушу, але якось совісно. Натиснула на нікельований гудзик зливу. Мовчить. Натиснула ще раз, навалившись всім тілом. Потекла вода.
Тільки тепер відчула як враз зробилася знесиленою та немічною. В передпокої акуратно вмилась, пополокавши рот біля лискучого вмивальника. Тут було більше свіжого повітря і сюди не дотирав запах фекалій.
Захотілося негайно перебити будь-чим присмак нудоти. Кава. Кава мене врятує. Горнятко доброї чорної кави зробить мені добре. З цією думкою я й рушила в бік свого кабінету. Коридор на третьому поверсі був голим без декоративних пластів з геометричними візерунками. Чомусь саме в цю мить зауважила це і чомусь саме в цю миць за це стало прикро.
— О, як в тебе гарно пахне. — Володька.
Він нечутно зайшов до кабінету, не постукавши. А навіщо? Ми ж свої. А коли що — вибачиться. Та сьогодні мене це дратувало.
— Кава. — Сухо. — Хочеш. — Він не винен що мені зле.
— Хочу. Тим більше, що маю тобі дещо сказати.
— А до дому не потерпить?
— Думаю, що ні.
— Я теж маю тобі що сказати.
— Справді?
— Так.
— Це важливо?
— Дуже.
— Кажи.
— Ти перший.
— Гаразд. Тобі треба поїхати з міста. Тепер ти.
— Я вагітна.
18Чую, як Ореста плаче за стіною. Знаю, що мала в лікарні, тож не мусить критись. Не стишує голосу — їй байдуже. Колись вона з себе тоте все мусить виплакати, бо може зійти з розуму. Я про це дещо знаю.
Більше не можу спати. Ореста позбавила мене сну остаточно. Як не крути — мушу зізнатись.
Вбираю на голе тіло халат і йду на кухню робити чай. Останніх кілька тижнів кожен раз чайна церемонія обіцяла мені співрозмовницю. Зараз ніч і я розумію, що співрозмовницею для себе можу стати тільки я сама. Вже пора.
Наливаю в горнятко окропу. На дні скрученими лежать кілька висхлих листків чорного чаю. Бездумно спостерігаю як від гарячої води листки поволі випростуються, а вода стає приємного темно-вишневого кольору.
Те саме з моїми спогадами зробила дівчина. Вони почали випростуватись і розкручуватись як оті чаїнки, на дні мого серця.
Якого відтінку вони наберуть?
Спогади стаються все настирливішими. Я більше не годна їм опиратися. Хай.
19.— Як? Як вагітна?
— А як по-твоєму вагітніють?
Мене дратує його переляк. Дратує те, як він зблід. Йому не пасує блідість. Він зробився схожим на обезкровленого трупа. Сині аж фіолетові уста, одразу ж жовті білки в очницях. Шкіра обличчя наче присипана цукор-пудрою. Як підгорілий пляцок, який горе-господиня намагається будь-що врятувати від позору перед гістьми. Фу! Гидко!
— Не прирікайся. Розкажи все по-порядку. — Просто на очах бере себе в руки. — Давно знаєш?
— Ні, щойно.
Де й поділася моя впевненість. Мені хочеться підійти, пригорнутись. Ні. Хочеться аби він підійшов, пригорнув. Сказав щось хороше.
— Чому ж не сказала відразу? — наче не чує.
— Коли відразу? Тільки ж здогадалась…
— То ти ще напевно не знаєш? — Погано прихована надія в голосі.
— Та ні. Це точно. Вже третій термін як нема…
— Місячних? — вигукує.
— Так. Не кричи. Мені страшно…
— А раніше тобі не було страшно?
— Було. Але ти не кричав.
Сльози котяться градом. Пробую донести горня з кавою до уст. Рука тремтить і чорні плями вкривають стіл, хаотично розкидані на ньому папери.
— Ну-ну, перестань.
Простягнув руку. Думала витре сльози. Ні. Забрав горня.
— Я хочу пити.
— Від нині тобі кави не можна.
Невже? Невже саме в такий спосіб просить аби я залишила дитину? Бо за тих кілька хвилин я вже все вирішла.
— Якщо не хочеш, то я…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сусід», після закриття браузера.