Читати книгу - "Вічний календар"

сутеніти. Іржали коні, поверталися, похитуючи вим’ями, корови, здалеку погавкували Баревичеві пси. Здалеку, з протилежного берега, до Данька долинув дівочий регіт. Хлопець лежав в очеретяних заростях і спостерігав за видрою, що проплила, кілька разів зануривши під воду голову. Данько прислухався до дівочих голосів і відхилив грубі стебла очерету, що заступали голі тіла. У воді, при березі, милися митницькі дівки, серед яких Данько розгледів Варвару. Потім цілу ніч у його розгарячілому мозкові та змокрілих споднях купалося біле тіло Варвари, рожеві пипки грудей, пишні сідниці й прикрита до половини густим волоссям чорної коси спина. Варвара стояла по котики у воді й нахилялася, вимиваючи себе під пахвами й між ногами.

Пробувши в гарячці кілька днів, Данько поїхав до Язлівця і, сторгувавшись із жінкою на ім’я Сперанца, що прийшла з османськими обозами, вилив у неї всю свою гарячу тугу за Варварою, — і на якийсь час спокій повернувся до його серця та голови. Після трьох ночей його пуцьвіріньок зробився схожим на плід шовковиці. Сперанца всіляко пробувала оживити його, та не змогла, бо знесилений Данько спав міцно, як дитина. Почекала ще трохи, а тоді розбудила юного коханця і сказала йому: «Іди». Відтак випхала його за двері, бо наступної ночі до неї знову навідаються османи.

Сперанца була першою жінкою в житті молодого хлопця — і її тіло в’їсться в його свідомість, як невідворотне відчуття смерті.

Данько, повернувшись до Митниці, натрапив на Тимка.

Ота Сперанца розказала Тимкові про молодого коханця. З Тимком вона була зв’язана давно: сповіщала нападникові про османські обози все, що знала. У її обіймах вояки язловецької залоги оповідали про те, про що їм варто було тримати язик за зубами. Тимко довідувався, коли відправлятимуть османські транспорти з Язлівця або коли санджак-бей очікує обозу з Камінче. Він ділився зі своєю спільницею награбованим, а деколи навіть у неї підночовував, бо вона як ніхто зналася на любощах… Приїхавши до Язлівця після того, як Данько ночував у Сперанци, Тимко нічого нового не дізнався про пересування османів в околицях. Обозів у Язлівцях від паші ніхто тепер не очікував, бо останній прибуде, можливо, у жовтні. А тепер надворі був серпень. Сказала лише Сперанца, що прийняла Данька з Митниці, який щось белькотів їй про Баревичеву дочку. Коли вона описала Данька, то Тимко здогадався, про кого вона каже.

«Добре знати», — нарешті промовив Тимко й сипнув до її долоні кілька османських монет. Тепер Тимко знав, що Босяків старший син сподобав собі Баревичеву Варвару. Знав також, що Баревичі ніколи не видадуть дочку за Данька.

Того дня, коли втопився Данило Марич, Тимко перестрів Данька.

Передчуття про напасті, які Баревич бачив у снах, справдилися.

Данило Марич із п’ятьма возами поїхав за каменем, а на зворотному шляху переїжджав міст через Джуринку останнім. На його віз викотили по дошці найбільший камінь. Баревич сказав, що камінь, який повезе Данило, скинуть, як тільки переїдуть міст, щоб, розлупавши на плити, укріпити під’їзди до мосту. Решту каменю вивезуть туди, де утворюються найбільші баюри після затяжних дощів. Знали, у яких місцях у селищі ґрунтові води підходять на поверхню — і митницький чорнозем ніколи не просихає, навіть у спекотні літні дні. Коли чотири вози й сам Баревич переїхали міст, то стали очікувати Данила. На самому мосту в Даниловому возі тріснула вісь. Молодий кінь, перестрашившись, смикнувся вбік і покотився сторчма, потягши за собою Данила. Марич підлетів, підхоплений сильним струменем повітря, і зірвався. За Данилом із перевернутого на бік воза помалу покотився великий червоний камінь і полетів услід за Данилом. Коневі вдалося проплисти в запіненій воді Джуринки за течією й вийти на берег. За якусь мить брунатна кров перемішалася з зеленою водою. Баревич збіг до берега річки вже тоді, коли кола розпливалися течією, а на поверхні кипіло біле шумовиння. Казали потім, що те шумовиння було останнім Даниловим подихом під водою. Тіло нещасного Данила Марича, придавлене найбільшим каменем, впечаталося в намул. Дістали мерця, обліпленого чорним намулом і зеленими водоростями, насилу зрушивши той камінь.

Тимко наздогнав Данька, коли від мосту почулися крики.

«Що то?» — здивовано запитав Тимко.

«А я знаю?» — відповів Данько — Нині мали возити камінь…»

«Знаю», — підтвердив Тимко.

Баревич кликав також Тимка, але не застав удома.

«А ти чого не з ними?»

«Заслаб», — відповів Данько.

«Сідай, хочу побалакати».

Вони присіли в траву.

«До Баревичевої йдеш?» — насмішкувато запитав Тимко.

«Ні, йду до Горб-Долини. Там наші коні».

«Нема там ваших коней, — сказав Тимко. — Батько твій Матій поїхав по камінь двома вашими кіньми. А більше у вас нема».

Данько промовчав.

«До Язлівця їздиш?»

«Був, тра було купити озимої пшениці. Хочемо засіяти на зиму».

«Купив?»

«Ні, задорого».

«А я чув, що ти побував у Сперанци».

Данько зірвався на ноги.

Тимко вдарив хлопця в коліно, аж той від болю присів.

Усе, що далі говорив Тимко, пекло Данькові груди більше за удар по коліну. Тимко сказав, що знає від Сперанци, що Баревичева Варвара запала в око також Мурзі. Почула блудниця розмову двох османів, які приходили до неї, що Мурза хоче піти до санджак-бея, аби запитатися, чи не перечитиме той одруженню з християнкою. Бо ходив він уже до кадія і, зі слів блудниці, суддя не перечив намірам Мурзи.

«Так що, Даньку, недурно Мурза їздить до нас і крутиться коло Баревичів, — сказав Тимко, — але не знаю, чи можна вірити тій Сперанці».

«А що робити?» — запитав Данько з такою тугою, що, здавалося, розірве легені.

«Почекай, навіть Онуферко приручає шулік, — заспокоїв Тимко, — тримайся