Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

252
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 79
Перейти на сторінку:
покірно витягую із печі баняка, у ньому куліш чи каша, або картопельки трошки – я зварила для дітей, ллю із пляшки горілку, думаю: а може, вони наїдяться й пожаліють? Підуть собі в ніч…

Але ніхто мене не жаліє. Після горілки дядьки ще дужче коверзують.

– Чуєш, тьотка?! – уже далеко за північ, а вони сидять і курять в хаті. – То ти підписуй, ми й пайдьом, тобі що, дітей своїх не шкода? Чи, може, ти така багата, щоб керосин всю ніч палити? Он, лампа горить і горить, чого ти не економиш?

І так сидять в хаті аж до ранку, день при дні. Я як змучуся безсонням, що й світ мені вже не милий, то візьму й підпишу: відчепіться! А тоді хапаюся за голову – бо що ж його тепер робити?!

– Бо немає у нас у хаті чоловіка, хоч поганенького якого, – плачу і розказую своїм дітям. – Якби був чоловік, то вони б так не сиділи, не курили б. А так, хто я? Безправна баба! Господи, Ільку, чи ти мене там бачиш, чуєш з того світу?! – кричу, і падаю навколішках до портрета. – Чого ти мене тоді не зарубав, га?! Для чого мені та твоя любов була здалася, проклятуща?! Добре тепер мені?! Добре?!!

А діти мої… налякані сидять по кутках і тільки їм очі світять – жаліють мене, либонь, і ненавидять усіх на світі: батька, що їх покинув, дядьків, що оббирають, заготовача, колгоспи… сусідів, що байдужі – і не оборонять мене, їхню маму, – бо така я вже нещасна і терпляча…


Важко було мені без чоловіка, то як же я тішилась, як мій Грішка підріс і брався до роботи! Батька нема, ніхто йому не підкаже, то він піде десь сам та й побачить, як у людей, а тоді прийде додому і мудрує. Сам узявся та й викопав яму для кролів, наверх поставив клітку – туди кладе полин, лопухи, червону конюшину.

– Іване, Миросю! – гукає Грішка на менших брата і сестру. – Ходіть, дивіться, як гарно наші кролики їдять! Оце похрумають одного лопушка, та й трохи підростуть. Хочете кроликів годувати?

– Хочемо! Хочемо! – радіють діти. І біжать у берег по бур’ян.

Кролі собі ростуть. У ямі риють нори, кролиці там поросяться. Кролів стає все більше й більше. Як тут…

– Ну що, Маринко, показуй-но своє хазяйство! – в подвір’я поважно входить заготовач, а з ним – колгоспний писар, секретар. – Хвалися, що надбали?

– Та он, самі ходіть й дивіться.

І доглядачі ходять.

– Так і запишемо: одна корова, теличка, дві свині, четверо овець, баран, кури… Маринко, скільки у тебе насправді курей?

– Десять, – каже Ганя.

– Тоді запишемо… двадцять п’ять!

– Як?! – дивуюся я. – Пожалійте! У мене тільки десять курок!..

– То ж тільки початок літа! – каже заготовач. – А на осінь, дасть Бог, квочки повисиджують яйця, та й будеш мати більше!

– А де ж це ті квочки? – я показую руками по подвір’ю. – Майте совість!

– Ідемо далі. Гуси. Рахуй, Пилиповичу.

– Дванадцять гусенят ще й три гуски!

– Так і запишемо. Я від людей чув, що ти розводиш кролів? То де ж вони?

– Та он, у ямі…

– Ми не будемо самі дивитися, повіримо на слово. То кажи, скільки маєш?

– Та хто ж їх порахує? В ямі темно… Було дорослих три кролиці, кріль тільки один, і наче шестеро кроленят…

– Запишемо: всього п’ятнадцять! Кролі – вони плодючі, до осені кожне приведе нехай ще хоч по парі, та й – уже буде. То що, Марино, все хазяйство?

– Усе, як бачите…

Комісія поволі рушає з двору, я дивлюся їм услід невидющими очима і раптом як стрепенусь.

– Хіба… А стійте! – гукаю, а з очей сльози так і капнуть. – У мене ще є кіт старий! Коли він не здох, то йдіть і шукайте! Кіт, певно, тепер сидить десь на горищі! Кіт, правда, один… А може, вже й досі розплодився? Або ще маю миші й жаби…

– Ну-ну! Ти з нами не жартуй! – секретар нахмурив кошлаті брови. – Ми з тобою по-людськи, по честі. А як ще щось є і ти втаїла, то пеняй тоді, Марино, сама на себе: як знайдемо, перевіримо й знайдемо – тоді тобі тюрма й Сибір! – у них одна була примовка.

– То хіба ж я вас не пускаю?! Усе одчинено! Ходіть, шукайте!

Вони мені покрутили пальцем біля скроні та й пішли. А я, після їхніх відвідин, на осінь мушу нести у заготівлю ще й п’ятнадцять кролячих шкурок…

13

Вже Мирося з Іваном пасли

1 ... 33 34 35 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"