Читати книгу - "Володар драконів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мухоніжка скрадався у напівтемряві. Над руїнами догорав багряний захід, колони відкидали на пісок довгі тіні. Кам’яні обличчя, вирізьблені на стародавніх стінах, видавалися в неясному світлі сутінок ще страшнішими, аніж удень, але Мухоніжка не звертав на них уваги. Він звик до страхітливих кам’яних гримас. У замку його господаря їх було хоч греблю гати. Його турбувало зовсім інше.
— Де, в ім’я неба і пекла, — бурмотів він, ступаючи розпеченим, палючим піском, — де ж я тут знайду цю кляту воду? Всюди висохла земля, тверда, як луска мого повелителя. Сонце тут навіть крапельки вологи не залишає. Уявляю, як він гніватиметься, якщо я ближчим часом не вийду з ним на зв’язок! Дуже гніватиметься!
Гомункулус побіг швидше. Він роззирався посеред руїн храмів, шукав воду під пальмами, і врешті-решт у розпачі впав на землю біля пересохлого річкового русла.
— І цей клятий крук також пропав, — поскаржився він сам до себе. — Що ж мені тепер робити? Що мені робити?
Сонце вже зайшло за пагорби. Мухоніжку накрила чорна тінь. Раптом він ляснув себе по лобі.
— Море! — закричав він. — Який же я бовдур! Море!
Він схопився так швидко, що перечепився через власні ноги. Швидше за білку промчав він пересохлим руслом, скотився вниз пологим схилом і зістрибнув у пісок, що омивався солоними морськими хвилями. Море наповнило його вуха рокотом, хлюпнуло в обличчя солоною піною. Мухоніжка видерся на прибережний камінь і плюнув у темну воду. Повільно виникло у ній відображення його господаря, викривлене брижами прибою. Воно зростало, не зустрічаючи перешкод на велетенській поверхні моря.
— Чому так довго? — загарчав Кропивник. Його так трясло від люті, що гном Кремінна борода метлявся на його спині з боку набік.
— Я нічого не міг вдіяти! — жалібно заволав Мухоніжка, сплескуючи руками. — Ми потрапили в бурю, а потім крук кинув мене. Мене зловили люди і посадили в клітку, а потім… — він затнувся, — потім мене звільнив цей хлопчисько і взяв із собою, а потім я спочатку не міг від них втекти, а потім ніде не було води, а потім…
— А потім, а потім, а потім! — глузливо передражнив його Кропивник. — Припини морочити мені голову своїми дурницями. Мене вони не цікавлять. Кажи краще, про що ти дізнався?
— Вони шукають Поділ неба, — боязко промовив Мухоніжка.
— Р-р-р! — заревів Кропивник. — Це я давно вже знаю без тебе, бовдуре! Чи цей клятий крук виклював тобі залишки мізків, перш ніж вшитися? Про що ти ще дізнався?
Мухоніжка провів рукою по спітнілому чолу:
— Про що ще дізнався? Про багато чого, повелителю, але ви мене урвали, я не встиг доповісти. Все-таки це було дуже виснажливо.
Кропивник нетерпляче рикнув.
— Чисть давай! — гаркнув він на гнома, який зібрався було подрімати хвилинку поміж зубцями його хребта.
— Так от, слухайте, — сказав Мухоніжка, — людина їм розповів доволі дивну історію. Про драконів, на яких напало чудовисько, що з’явилося з глибин моря. Це були ви, повелителю?
— Не пригадую, — прогарчав Кропивник, на мить прикриваючи очі. — Я не хочу згадувати про це, зрозумів, Павучисько? Вони тоді від мене вислизнули. Вислизнули, можна сказати, просто з пащі. Забудь про цю історію і ніколи більше мені її не розповідай, а то я зжеру тебе, як твоїх одинадцятьох братів.
— Вже забув! — здригнувшись, вигукнув Мухоніжка. — Геть усе забув, не хвилюйтеся! Суцільна чорна діра в пам’яті, і більш нічого, повелителю. У мене в пам’яті, знаєте, багатенько таких чорних дірок…
— Замовкни! — Кропивник гнівно тупнув лапою по розбитій кам’яній долівці свого замку. Його відображення у мерехтливій воді зросло до таких розмірів, що Мухоніжка злякано втягнув голову в плечі. У гомункулуса тремтіли коліна, а серце стрибало, як заєць, що тікає від собак.
— То що ж ти дізнався про Поділ неба? — запитав Кропивник загрозливо тихим голосом. — Де вони збираються його шукати?
— О, цього вони ще самі не знають. Вони хочуть відвідати жінку, яка багато знає про драконів. Вона мешкає на тому узбережжі, про яке ви, мій пане, заборонили вам нагадувати. Але де розташовується Поділ неба, вона теж не знає, і тому…
— Що-о-о тому? — заревів Кропивник.
— Тому вони хочуть спитатися в джина, — пробелькотів Мухоніжка. — В тисячоокого синього джина. Він, кажуть, знає відповідь на будь-яке запитання, але відповідає тільки людям, тому питатиметься у нього хлопчисько.
Гомункулус замовк. На превеликий подив, він раптом відчув, що турбується за хлопчика. Це було дивне, незнайоме для нього почуття. Мухоніжка не міг зрозуміти, як воно прокралося йому в серце.
— Ось воно як! — буркнув Кропивник. — Ну що ж, чудово. Нехай хлопчисько дізнається про це також для нас. Це буде дуже зручно! — Його огидна морда розпливалася в глузливій посмішці. — Коли я знатиму відповідь, Павучисько?
— Напевно, кілька днів піде на дорогу, — нерішуче відповів Мухоніжка. — Вам доведеться набратися трохи терпіння, повелителю!
— А-а-ах! — гарикнув Кропивник. — Терпіння, терпіння! У мене немає вже ніякого терпіння. Я хочу нарешті знову вирушити на полювання. Мені осточортіли корови і вівці. Доповідай за першої ліпшої нагоди, чуєш? Я хочу завжди точно знати, де перебуває цей дракон. Зрозумів?
— Зрозумів, мій повелителю! — пробурмотів Мухоніжка, відкидаючи з чола вологі пасма волосся. Відображення лютого монстра стало розпливатися в морських хвилях.
— Стривайте! — закричав Мухоніжка. — Стривайте, повелителю! А як же я буду за ними
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар драконів», після закриття браузера.