Читати книгу - "Виконавець"

Він подивився на мене наче на дурного і почав доводити, що вміє передбачати погоду, знає, де і які гриби ростуть і таке інше, хоч я йому і не збирався заперечувати. Він мало не бив себе у груди. Потім дід Мішка почав розпинатися, який він вірний друг, що він задля друга хтозна на що піде. При цьому мало не дер на собі сорочку і ліз мені просто межи очі, дихаючи жахливим перегаром. Я пошкодував, що сам зачепив цього деграданта, тепер тільки й думав, як би скоріше забрати дошку і піти геть.

Нарешті місцевий «чаклун» витяг з купи одну з дощок і, ледве тримаючись на ногах, посунув до циркулярки. Це було жахливе видовище: він хитався з боку на бік і тримався лише за дошку, яку сам же і вів у циркулярку. Мотор був потужним, пилка — великою… Я скочив на ноги, коли побачив, що дід суне просто на пилку. Та мого крику він не чув, а схопити й відтягти його я боявся. Та, напевно, цього «шамана» охороняли його «духи». Дід Мішка щасливо минув кілька разів жахливий диск, який трощив деревину, і кинув дошку на підлогу.

— І не боїтеся ви так? — запитав я, ще перебуваючи під враженням щойно побаченого.

— Я? Боюся? — Мішка-шаман знову почав «дерти на собі сорочку». — Ти сказав — «боюсь»? Паря, запам’ятай — я взагалі ніччо не боюсь! Чого мені ще боятися? Та за мною пес чорний ходить! Ти б його бачив!

— І де ж ваш пес? — недовірливо запитав я. — Чого вас не охороняє? Напевно, зайців побіг ганяти?

Я пошкодував, що сказав це. Зараз старий розійдеться і буде ще півгодини мені доводити… Але він раптово замовк. У погляді, який зустрівся з моїм, було щось жахливе.

— Диви, щоб він тебе не почав ганяти…

Розмова набирала неприємних ноток. Старий допився до ручки. Хтозна, чи не заманеться йому й насправді нацькувати на мене свого пса, коли той об’явиться? Від таких усього можна очікувати. А дід, не звертаючи на мене уваги, пішов до хати і застряг там. Почекавши хвилин зо п’ять, я рушив за ним. «Чаклун» спав, закинувши голову і роззявивши рота. В хатинці царювали злидні й безлад. Все розкидано, старий металевий посуд, жахливий перегар… Картину доповнювала широко роззявлена, наче паща, дерев’яна ляда погреба у кутку. Вона ніби чекала, коли він, хитаючись, нарешті беркицьнеться туди, щоб більше не вилізти. «Цікаво, чи глибоко?» — подумав я, але потім мені стало байдуже. Якщо йому однаково, то що мені до того? Стало зрозуміло, що в таких шаманів сувенірами не розживешся.

— Ну а хто ж буде дошку закінчувати? — запитав я.

Здавалося, він «відрубався», але, миттєво розплющивши очі, примирливо сказав:

— Щас, посплю чуток… зроблю… — і знову занурився в сон.

Відчуваючи, що мені доведеться ще й розмовляти із Сашком Гессленгом про недогебльовану дошку, я сплюнув і вийшов з халупи. Я не знав, що робити далі. Потинявся перед хатою, потім обійшов її кругом. Ставало нудно. Не дай Боже, приплететься дідів пес, ще таких пригод мені бракувало. Знайшовши підходящу дровиняку для захисту від пса, я витяг з кишені складаного ножа і почав підстругувати їй ручку, щоб зручніше було тримати, щастя, часу було вдосталь. Ручка вийшла гарна, дід Мішка прокидатися не поспішав, а ніж у руці сам наштовхнув мене на нову ідею. Недовго думаючи, я підійшов до краю хати, складеної з грубих деревин, і зробив те, чого, на свій подив, досі ще не встиг зробити. І це приїхавши за стільки кілометрів! Працювати довелося з півгодини. Коли я відійшов, на одній з колод красувався глибоко та з душею вирізаний банальний напис: «Тут був Юра». Більше чекати я не зміг. Дошка валялася непогебльована, але принаймні обрізана з боків і досить рівна. «Піде і така», — вирішив я. Насувався вечір, а шлях був не такий простий. Я взяв дошку й збирався вийти, але раптом побачив щось у кутку на підлозі. То був чорний камінчик, схожий на кремінь, але весь гладенький, без гострих країв, якоїсь дивної неправильної форми. Ось тобі й сувенір! Цікаво, що робив з ним дід? Камінь важив не менш як кілограм. Я поклав його до кишені і вийшов з цієї поважної установи. Щоправда, в мені щось ворухнулося, ніби сумніви, чи варто брати щось звідси без дозволу? Але ж це просто камінь! Дід собі ще сотню таких знайде. Іти я вирішив тим самим шляхом, яким прибув сюди. Звичайно, так було довше, але не хотілося знову блукати. Я не сумнівався, що дістануся без пригод.

Продиратися з дошкою поміж кущами виявилося вкрай незручно. Але невдовзі, проклинаючи свої безглузді забаганки, я таки дістався до краю села. Попереду було ще одне випробування — оте поле з гострим камінням. І ось несподівано я побачив таке, від чого настрій мій зовсім занепав. З-за обрію насувалася страшна чорна хмара. Вона вмить закрила півнеба. Я додав ходу. Та на клятому полі це ніяк не вдавалося. Дошка заважала тримати рівновагу, камінь у кишені стягував штани донизу і бив по коліні. А хмара вже висіла просто над головою, і в повітрі завис отой неповторний запах не те що дощу, скоріше — бурі. Стало майже темно. Я знову зашпортався за камінь і відразу відчув інший — той, що відтягував кишеню.

«Цікаво, що ж то за каміння серед чистого поля? — подумав я. — Звідки воно взялося?» Я однак мав зараз змокнути під страшним дощем.

Цікавість взяла гору, і я почав розгрібати довгу сплутану траву. Сильно болів здертий лікоть. Нарешті я дістався до каменюки. Вона була жовтувато-біла і мала якусь цікаву форму. Та що це?! Просто на мене з каменя дивився чорний отвір очиці. Це був череп. Коров’ячий череп. Ось ріг! Господи, я йшов по черепах, по кістках! Відразу зробилося якось неприємно, мене пересмикнуло. Ціле поле