Читати книгу - "Репетитор"

у його власному домі, чому всі роблять тут, кому що заманеться, так, ніби його тут немає, а він змушений дивитись, як один блює на другого, а інший лізе під спідницю, і хоч йому гидко дивитись, він не може нічого вдіяти і навіть напитися чомусь не може… цей гоноровий господар знавісніло жбурляє у Славка порожніми пляшками й шкарабанками. І Славко, не довго гадаючи, чи можна вважати подібні методи гідними майбутнього психолога, звалює його табуреткою на підлогу, скручує руки за спиною і виводить надвір. А потім… Потім вони підіймаються сходами, відчиняють якісь великі двері, опиняються на якомусь залитому бітумом майданчику, і той, хто його веде, штовхає його до краю і хрипло запевняє, що любить скидати брехунів, які не тримають свого слова, просто з шістнадцятого поверху.

Вітер шарпає їхній одяг і… Андрій приходить до тями. Вони на даху, а під ними — Місто. Велетенське і темне. Темніше від неба, далеке від людей. Відмежоване від них мороком і тишею. Доісторичне.

Лише троє живих істот на даху шістнадцятого поверху: він, той, хто його привів сюди, і вітер.

Знавісніння поступово минається. Бруд залишається внизу, недоречний на такій висоті, заземлений. А тут нагорі… Тут Славко тримає його за плече і хрипить:

— Зараз скину…

— Скидай.

Дивно звучать голоси на такій висоті. Фантастично.

Славко рвучко сахається від краю даху, не випускаючи його плеча.

— Ти… не боїшся?

— Чого?

— Висоти?

Відтоді починається дружба між Андрієм Шелепінським та квартирантом Ірини Семенівни, який остаточно і безповоротно стає Славком. Від тієї благословенної миті, коли вони починають качатися від сміху по даху шістнадцятиповерхового будинку посеред глухої ночі. Але комедія й годі.

— А я… я боюсь!!! Стр-рашенно! Не підходь так близько до к-краю, щоб ти впрів!

— Чом-му ж ти ме…мене привів… с-сюди? Якщо с-сам боїшся?

— А щоб… щоб страшніше було-о-о!!!

Місто мовчить і гасить покидані де-не-де вогні.

— У мене є для тебе робота, малолітній шибенику, але…

— Дякую.

— Не дякуй. Почекай, поки я оте «але» розшифрую.

— Мені підходить усе.

— А даремно! Ти занадто розумний, щоб тобі УСЕ підходило. Отим твоїм сьогоднішнім мучачо, що варили в тебе на кухні травку (ти не бачив, ні?) — отім усе по цимбалах, вони мислять нижніми півкулями мозку, але я не для того сюди ліз, щоб про них говорити. Ти можеш далеко піти, якщо не…

— Якщо не?..

— Якщо не звалишся з шістнадцятого поверху.

Місто прислухається.

* * *

Андрій ніколи не думав, що Ігор Васильович уміє так сваритися.

Кабінет принишк за чорно-зеленою суворістю інтер’єру; сутінки сполохано прилипли до шиб, знервовано дзеленчала зеленокрапельна люстра, недооцінюючи власної вартісности…

Андрій Шелепінський не міг заховатися, не мав жодного протекторату і не коштував у цьому світі навіть п’яти копійок. Але, мовби наперекір повальному острахові, рідкісний стан внутрішнього супокою огорнув душу, мов лялечку шовкопряда; агресія розбивалась об цю шовкову перешкоду, як комарі об лобове скло автомобіля; очі все бачили, вуха все чули і — жодної реакції.

Андрій ніколи не думав, що можна дивитися на себе здалеку, з іншого виміру, і жаліти себе тутешнього…

— Два роки! — увірвалося до свідомости й ілюзія захищености зникла. — Два роки у неї не було нападів, і я вважав, що вона вилікувалась! Що трапилося сьогодні, скаже мені хто з вас чи ні?!

Коротко стрижений чоловік з кульчиком у вусі не знаходив собі місця у власному кабінеті і мав на те причини.

Остап стояв осторонь, копирсаючи тапком килима, і — що не характерно для нього — мовчав. Андрій не став чекати повторного запитання.

— Я хотів її налякати і сховався в коморі. А коли вона увійшла до кухні, я вискочив звідти… Тоді це й сталося.

— Налякати? Ти хотів…

Він підійшов до Андрія впритул. Подумалося, що таким він, напевно, бував після складних, тривалих операцій: змучені тіні на чолі, жорстка лінія губ, очі… світлонепроникні, чорні.

«Зробіть це. Скажіть, що ви про мене думали весь цей час. Вдарте. Виженіть мене врешті-решт і змініть код, щоб я не зміг повернутися. Бо я не знаю, чого від себе чекати. Направду не знаю». А слідом інша, ще крамольніша думка: «Цікаво, чи він п’є? Цікаво, чи можуть хірурги обходитися без цього?»

— …налякати? — після важкоперетравної паузи закінчив лікар і потер перенісся.

Холодним видався цьогоріч серпень. Бо інакше якого б дідька Андрієм почало трясти? Не від низького ж гемоглобіну, справді…

— Два роки тому вона так налякалася, що в реанімації вже не знали, чим її колоти…

Може, від того, що стоїть босоніж на паркеті, так і не навчившись ходити в тапочках?

— Тоді якраз померла її мама…

А може, від нездатности переінакшити світ і своє призначення у цьому світі?

— Я їхав додому машиною і голову ламав, як би це обережніше їй сказати про те, що сталося, а виявляється, вона про все дізналася сама, і з нею почало коїтися щось ненормальне…

— Будь ласка!..

Лікар підвів очі.

…Після тяжкої виснажливої операції. Щонайменше — зі смертельним кінцем.

— Будь ласка, вибачте мені, — сказав Андрій.

А що він мав іще сказати?

— Забирайся, — шпурнув лікар Андрієві в лице і попрямував до вікна. Огорнутий сутугою, мов лялечка шовкопряда. Недосяжний для цього виміру.

Краще б ударив.