Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

— Ти шо, Адама, сказилась? — спитав він не так в Адами, як в зачинених перед носом дверей.

— Сказивася, сказивася! — заверещала в сінцях Адама. — І шоб мені порога не переступави, пойняви! Пішви вон!

І вона пошукала очима защіпки, щоб замкнути двері, але защіпки тут, як звідомлялося, не існувало, отож сплюнула, обтерла рукою запльованого рота, бо слина в неї перетворилась у піну, і навшпинечки рушила назад, а хатні двері прочинила ледь-ледь і то так, щоб просунути свого мурашиного видка, який і проспівав солоденько:

— А мені, Єв, тоже піти, чи, мо’, остаться? Я б тебе, бідненького, доглянува?..

— Іди к чорту, — просипів Єва, зовсім позбувшися сили. — Всі, всі ідіть к чорту!

— Ну й розумничок, — сказала мурашина голова, й Адама крадьки вступила в кімнатку. — Знаїш, що це я подумава? Може, та чортиця Маруська не ті табв’єтки тобі дава?..

— Не знаю, — прохрипів Єва. — Винеси… з хати… хавку… і пуйло… бо вирву…

Тоді Адама не пожаліла власної скатірки, згорнула її разом із каструлею, тарілками, ложками, виделками й пляшками — все уже порожнє: не залишилося ані хліба, ані огірків, ані моркви, а слоїчка з медом Партизан, хоч і був уражений, таки встиг захопити з собою, — виперла все те в сіни, ще й хатні двері припечатала.

Але дружбани од Єви не пішли. Вони сіли всі втрьох на лавочці, яка була одна в Євиному дворику, і заспівали ті ж таки «Забіліли сніги», власне, співав тільки Каша, а Партизан із Обертасом підвивали, очевидно, бажали нагадати невдячному Єві, що ні батько, ні мати, ні жінка, яких у Єви давно не було (а Адама — яка ж це жінка?), за ним не заплачуть, а заплачуть лише товариші його, дружбани і компани — і вони двічі проячали про того товариша з пісні, щоб до Єви таки дійшло: тільки вони в цьому світі Єву жаліють, Єві співчувають, отож цілком даремно він їх прогнав. Через це повторили того куплета: про батька, матір, жінку, а на противагу до них — про товариша, ще раз і ще.

— Чо це вони завили? — спитав Єва.

— Сочуствують, — тоненько проказала Адама, якось дивно вигинаючись мурашиним тілом. — Хай співають, чуствітельно виходить… Ти на них не сердься, Єв, вони хароші!..

— Прожени їх, Адамо, — стогінливо сказав Єва. — Недобре мені… хочу побуть сам.

— Нє! — категорично і не без вереску сказала Адама. — Вони до тебе прийшви посочуствовать, і маєш те уважать… А када і я тобі не нужна, то можеш вигнать і мене. І здихай сам без догляду і сучуствія!

І вона церемонно підтисла губки — не так червоні, як чорні, і не так повні, як усохлі.

— Ну, харашо, хай виють, — здався Єва. — Напрасно ти брала… в Маруськи ті таблетки… Це вона ж… Кожуха угробила… І знала… шо мені їх несеш?..

— Нє, — категорично мовила Адама. — Я сказава, шо собі, й забоживася. А вона теперички в церкву вазить, то могва й повірить… Кромі того…

— Шо — кромі того? — зі стогоном спитав Єва.

— Кромі того, я подумава, — сказала тоненько Адама. — Достать табв’єтки в другом мєсці нема де… то й подумава… — і її заклинило.

— Що ж ти подумала, капустяна твоя голова? — запитав Єва.

— Напрасно мене обіжаєш, — сказала Адама, знову церемонно підтисши губки. — Я все про тебе думаю, і гувува в мене вумна. І в шкові я вучче за тебе вчивася…

— То шо ж ти подумала? — спитав твердіше Єва, бо йому відпустило.

— Подумава: так чи не так, а тобі вмирать сигнав прийшов. Тож подумава: Кужуху ті табв’єтки пошкодили, а тобі не пошкодять, тільки влегшать тобі стражданія. А мені так тяжко дивиться на твої стражданія!

І вона заревла, як мале дівча, трубно й важко, і зелені сльози градом посипалися їй на щоки, звісно, щоки не рожеві, а прив’ялі й доста чорненькі.

— Ну от, і ти тепер виєш, — сказав Єва. — Всі виють: і ті, і ти… Один тіки я…

А друзяки й справді за дверима вили. Здається, проспівали пісню раз і почали знову, а коли підходили до того куплету, в якому батько, мати й жінка не плачуть за бурлаченьком, а лише товариші-дружбани, то їхню платівку мов заїдало й вони повторювали приспіва не раз, а тричі.

— Нє, я нічо! — похопилася Адама. — Я бівьш не буду. Хочеш, в'яжу ково тебе і погважу — мо’, векше буде?

— Не хочу, — сказав тужно Єва.

— Ну, харашо, я в’яжу, — схлипнула востаннє Адама. — Ти не стісняйся, я ж твоя одноквасниця!

І вона лягла коло нього й почала гладити, приказуючи якісь дурниці:

— Ти хароший, Єв, хароший!.. Такий красівий у моїй рубашечці… А кови ми буви в шкові, то я в тебе вв’юбйона бува… І теперички я тебе юб’ю, бо мені тебе жавько і хочу тебе догведіть… Розсвабся, Єв, розсвабся… Я тебе догвежу, не думай!

Лежав напружений і мовчазний. Ніби вкладали його в труну. А за вікном усе ще продовжували вити ту саму пісню, все ті самі «Забіліли сніги», його дружбани-компани: два голоси підвивальні, а мелодію вів чистий, ясний, високий, чудовий, ніби божественний тенор.

Єва помер спокійно, цієї-таки ночі, уві сні. Адама дуже швидко заснула біля нього, зморена алкоголем, гонами й переживаннями. Спершу дико хропла, а тоді притихла. Коли ж хропла, Єві хотілося, щоб її біля нього не було, праг-бо спокою. Зрештою, і дружбани у