Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Зимова ніч огортала все навколо байдужістю й холодом. Єдине вікно Янової кімнати, здавалося, дивиться на нас похмурим і допитливим оком.

Інгвільд ступила крок до дверей, за ними, як ми знали, були сходи, що вели до складу й горища, до Янової кімнатки.

Гійом хотів затримати її. Та Інгвільд уже й сама спинилася, притулилась до стіни. Здавалося, вона напружено обмірковує, що діяти далі.

— Ви кажете, Ян не знає, що він мій брат. А чого ж тоді він зупинив мене того першого вечора, перегородивши дорогу своєю автомашиною? Чого так схвильовано дивився на мене?.. А взимку, у грудні, коли я вперше почула, як він грав на роялі у Сонячних Дзиґарях?.. Він підійшов до мене й промовив: «Якщо я знову колись покличу вас серед глупої ночі, чи ви озветеся до мене?» Так, так, я точно пам'ятаю ці слова, вони завжди пригадуються мені. І, ще не знаючи його, я відповіла: «Так, я неодмінно прибіжу». Я обіцяла йому. Вже тоді я чомусь мусила коритися йому, сама не знаю, чому…

Інгвільд говорила повільно, затинаючись, — вона ніби розпачливо намагалася розібратися в цій хвилі спогадів, що затопила її.

Потім глянула на мене.

— А той святвечір, ти пам'ятаєш, Фанні? Коли Ян став на порозі Сонячних Дзиґарів, такий нещасний, схвильований, мовби з ним щойно скоїлася якась катастрофа… а як потім він утік од нас? Я дала йому ту обіцянку, тому й побігла слідом, ніби могла його врятувати… Сподівалася, що він повернеться, поки ви були у церкві, повернеться і пояснить усе, про що ви не хотіли мені говорити. Але він не прийшов. О! Коли б ти знала, Фанні, яка нещасна я була в той вечір. Я почувала себе такою ж покинутою й безпорадною, як і Ян.

Вона замовкла і, раптом одірвавшись від стіни, глянула на вікно Янової кімнатки. Тьмяний промінь місяця осяяв її обличчя, і я побачила в її сумному погляді стільки невимовної любові, ніжності, благання! Ми боялися, що вона от-от закричить, заплаче.

— Інгвільд! — розгублено почав просити Гійом. — Інгвільд, не треба!

Дівчина здригнулась і з гіркою усмішкою промовила:

— О! Не турбуйся! Я розумію.

І поволі рушила до маленької хвіртки, якою ми щойно ввійшли на подвір'я. Ми подалися за нею.

Коли до хвіртки лишилося кілька кроків, Інгвільд обернулась, і ми прочитали на її обличчі страшне збентеження, надію і розпач водночас.

Те, що сталося зразу по тому, назавжди закарбувалося в моїй пам'яті.

Інгвільд на мить мовби завагалася, куди йти, як заблукана дитина. Потім, припавши до Гійомового плеча, гірко-гірко заридала.

— Це правда, скажіть мені, це правда, що в мене є брат?.. О! Ви не можете зрозуміти, що це означає! Коли Фанні тихенько вийшла із своєї кімнати і я крадькома пішла в кухню, то сподівалася почути все, тільки не те, що він мій брат! «Інгвільд, можливо, сестра Янові!..» Як тільки я почула ці слова, мене пойняла шалена, несамовита радість, надія, я думала тільки про одне: аби це була правда! А тепер ви своїми сумнівами, доказами, своєю розсудливістю хочете зруйнувати все.

Вона ридала, схлипуючи, шморгаючи носом, як мале дитя. Мені здавалося, що її ридання відлунює в глибокій нічній тиші, мов удари грому. Не може бути, щоб там, нагорі, Ян не почув їх!

Гійом, втративши від цього несподіваного вибуху горя всю свою розважливість і мудрість, стояв мов укопаний. Вигляд у нього був страшенно розгублений. Потім він поклав руку на голову Інгвільд і почав ніжно гладити її волосся, нічого не кажучи, а вона, затинаючись і тремтячи всім тілом, говорила:

— Фанні, у тебе є брат! Вас двоє. Вас завжди буде двоє, завжди! Ви не знаєте, що це таке — бути одиначкою. Мені й на думку не спадало, що я теж могла б мати брата! І що це міг бути Ян… Ви тільки уявіть собі! Мати такого брата, як Ян!

— Я щиро вірю, що Ян — твій брат, — поволі мовила я. Здалося, Гійом чудом передав мені свій спокійний тихий голос — так він говорив з Інгвільд, коли ми наздогнали її на дорозі.— А тепер ходімо з нами, Інгвільд. Ми розкажемо тобі історію маленького хлопчика із Нарвіка, хлопчика, яким, можливо, знову став би Ян у твоїй прекрасній Норвегії…

Я взяла Інгвільд за руку, витерла своїм носовичком залите слізьми обличчя і не поспішаючи повела її до виходу з мукомельні, на дорогу.

Гійом мовчки йшов за нами.

Уранці другого дня, в п'ятницю, треба було знову їхати до колежу. Знову — довга дорога на велосипеді, удосвіта, по скрипучому морозу; дахи Булоні, що зненацька виринали на повороті, на обрії — вершини гірського пасма Мон-Ламбер. А вдалині — море, тьмяно-сіре, з кам'янистим скелястим берегом, таке схоже на арктичне суворе море. Знову — штовханина перед вхідними дверима колежу, різноколірні рукавички й каптури дівчат-гімназисток. «Добридень», — чується раз у раз, і привітання це звучить уривчасто, майже суворо, воно неначе затверділо на морозі. Потім — на зміну метушні й галасливій штовханині — мертва тиша у класі…

Звичайна п'ятниця, ранок, як і сотні інших ранків у колежі імені Анжельє в Булоні…

Як звичайно, змінюються один за одним уроки: французька мова, природознавство, історія. Годинник незворушно-байдуже відлічує час. Я слухаю монотонні пояснення вчителів, спокійні й неквапливі — раніше мені завжди здавалося, що вони такі мудрі, цікаві. Але цього ранку вперше щось у мені протестує, повстає проти цієї звичної одноманітності.

Інгвільд сидить на своєму місці,