Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

Це вам не скаженими кішками пики полоскати…

Пива? — скільки завгодно: темного, світлого, зі сметаною, з корицею і кмином; горілочки? — панської на апельсинових шкурках, зусманівки з відваром лаврового листа, травнички запашної, м’ятної остудити душу; а вже про закуску не звольте турбуватися!

Усього та якнайбільше!

Непомітно кивнувши молодшій дочці, тямковитій розумниці, Габершляг невдовзі спостерігав, як неподалік від кинутого в куток бранця сама по собі постала миска тушкованої капусти упереміш із рубаною індичатиною. А оскільки руки в нещасного були зв’язані за спиною, то Габершлягова дочка, пробігаючи мимо, кожного разу непомітно клала бранцю в рот повну ложку, не забувала при цьому й про кухоль з вином.

Корчмарева запобігливість не знала меж: але, крий Боже, як помітить вельможне панство… Хоча й тоді можна послатися на бажане Богові милосердя та співчуття, ну а якщо минеться — всяке може статися, — завтра цей бранець заїде до корчми з півсотнею пахолків позаду та з вельможним панством на ланцюгах, відразу й пригадає гостинність Рудого Базлая…

Ох недаремно стирчить при вході до корчми довга тичина з віхтем соломи на кінці — давній знак притулку та веселощів для зморених і спраглих!

Ласкаво просимо, гості люб’язні!

Опівночі більша половина приїжджих голосно хропла на лавах, із головою вкрившись дорожніми кобеняками;[13] кинутий щедрою рукою гаман зігрів серце корчмаря Іцека і негайно опинився в надійному місці; бранець, як і раніше, валявся в кутку на дощаній підлозі, і кожного разу, зустрівшись з ним поглядом, Рудий Базлай бурмотав молитву — ох і вдача в пана, хоч би не наврочити! — і про всяк випадок винувато розводив руками.

А за столом, що скидався на бойовище після битви (яке, як відомо, належить мародерам), у розпалі гра в кості. Найміцніший із вельможного панства, літній вусань, за поясом у якого грізно стирчало дубове руків’я пістоля, весь час програвав двом своїм приятелям, які вже клювали носами й ледве відрізняли двійку від шістки.

Видно, підтверджувалося правило: щастить п’яним, дітям та дурням.

— Подвоюю ставки! — вигукував вусань і гупав кулачищем об стіл. — Згода?

Приятелі кивали — й запальний гравець ліз за пазуху, видзенькуючи захованими монетами.

Габершляг уже зовсім налаштувався сказати дружині та дочкам, щоб прибирали в залі (зала — голосно сказано, але Рудому Базлаю був до душі високий стиль після вдалого дня), та тут трапилося несподіване.

— Чого бажає ваша милість? — машинально запитав Габершляг того, хто зайшов до корчми, і тільки потім змикитив: новий гість — собака.

Просто собаки ніколи не заходять так шляхетно та спокійно, байдуже оглядаючись на всі боки, немов збираючись запросити вина з гарячими ковбасками; і вже аж ніяк не мала б на морді приблудного псюри красуватися справжня зневага до закляклого корчмаря.

Не встиг Рудий Базлай отямитися й потягтися по замашний шворінь, як нахабний пес велично прошествував до столу й заплигнув на лаву поруч із вусанем.

— Шість, шість і…

Собача лапа з нечуваною спритністю мазнула по стільниці, зачепивши пазуром найближчий келих.

— …і шість! — переможно закінчив вусань, скосивши око на пса.

У ту ж мить ошелешений Іцко Габершляг побачив, як пес підняв сторч єдине вухо й весело підморгнув до вусаня: мовляв, ми з тобою знаємо, що показували кості до того!

„Хрін тобі, а не вісімнадцять!“ — було написано на кошлатій морді.

І Габершляг зрозумів, що коли він зараз спробує вигнати собаку з корчми, то йому доведеться мати справа з вусанем.

Гра тривала. Монети мало-помалу перекочовували назад за пазуху до колишнього власника, вусань після кожного вдалого кидка цілував одноухого пса в мокрий ніс і обіцяв тому золотий ланцюг і яхонтову буду, а Рудий Базлай махнув на пса рукою й повернувся до своїх обов’язків.

Тому Іцек не бачив, як пес зістрибнув із лави, й на мить дотикнувся мордою до вусаневих чобіт. І коли одновухий перевальцем рушив до теплої грубки, де зовсім неподалік лежав зв’язаний чоловік у камзолі, то в собачих зубах був короткий ніж, який ще мить тому стирчав за халявою вусаня.

Та й ніс украденого ножика той пес хитро: повернув голову набік та заховав у густу шерсть, аби лезо не зблискувало…

Потершись коло теплої груби, одновухий повернувся до гравців, але вже без ножа.

Щоправда, по дорозі він заклопотано озирався та нюхав повітря, а потім навіщось затримався біля одного з тих, хто спав, смикнув зубами за настовбурчену полу кобеняка і виразно покосився на зв’язаного чоловіка.

Але той, схоже, спав і аж ніяк не цікавився собачими поглядами.

Гра за столом тим часом припинилася, вусаневі приятелі програлися дощенту, поклали голови на руки й долучили своє хропіння до загального; один тільки вусань, збуджений дзвінким приварком, допивав пиво та присягався всіма святими, що не дасть такому чудовому собаці здохнути під тином.

Погляд його ковзнув по сплячому бранцеві й трохи порозумнішав.

— Обшукати, чи що? — пробубонів вусань сам до себе й надсилу підвівся.

Погойдуючись, він добрів до кутка, схилився над чоловіком у камзолі, із усього видно, збирався перевірити пута, уже навіть потягся, доторкнувся до плеча…

І раптом випростався, заходився щосили терти очі, наче йому під повіки потрапили смітинки. Потім він здивовано подивився на бранця — той навіть не поворухнувся. Вусань ніби намагався зрозуміти, навіщо вставав із-за