Читати книгу - "Тринадцята казка"

Двійнята з байдужими обличчями креслили великими пальцями ніг кола на дрібному гравії.

Чарлі стояв на східцях ґанку, спостерігаючи, як віддаляється, стаючи дедалі меншою, карета. Він мав вигляд дитини, в якої відібрали улюблену іграшку і яка й досі не може повірити — «Ні! Цього не може бути!» — у реальність свого нещастя.

Із зали за ним стурбовано спостерігали Хазяйка та Джон-копач.

Ось карета доїхала до паркової брами, ось проїхала крізь неї. Чарлі ж так і стояв, утупившись у карету: три, чотири, п’ять секунд, десять. І ось його рот розтулився. Великий отвір із тремтячими губами, що час від часу конвульсивно сіпалися. За ними — так само тремтячий язик, криваво-червона плоть горлянки, смуги білої мокроти у темній порожнині. Ми дивилися як заворожені, чекаючи, коли із широко роззявленого тремтливого рота вирветься якийсь жахливий звук; але було ще зарано. Звук не встиг сформуватися. Кілька довгих секунд він зростав у тілі Чарлі, аж доки не переповнив його. І ось нарешті нещасний впав навколішки — і видав зойк. Але це було не трубне ревіння слона, на яке очікували всі присутні, а якесь жалюгідне гугняве харчання.

Двійнята на мить відволіклися від окружностей, які вони креслили на гравії, поглянули на Чарлі і знову повернулися до свого вкрай важливого заняття. Джон-копач стиснув губи, відвернувся й подався до свого парку — тут йому більше нíчого було робити. Хазяйка ж підійшла до Чарлі, втішливо поклала руку йому на плече і почала вмовляти повернутися до будинку, але Чарлі залишався глухим до її слів, тільки хлипав і скиглив, як ображений школяр.

Ось і все.

* * *

Ось і все? Словам, що були завершальним акордом до такої важливої події, як зникнення матері міс Вінтер, явно бракувало емоційності й значущості. Ясно, що міс Вінтер була невисокої думки про материнські здібності Ізабель; здавалося, саме слово «мати» було відсутнє в лексиконі письменниці. Мабуть, це цілком природно: наскільки я зрозуміла з того, що мені розповіли, материнських почуттів Ізабель просто не знала. І хто я така, щоб судити про взаємини інших людей з їхніми матерями?..

Я згорнула записник, засунула олівець у спіраль палітурки й підвелася.

— Мене не буде три дні, — нагадала я. — Повернуся у четвер.

І пішла, залишивши її наодинці з її вовком.

Кабінет Діккенса

Нарешті я скінчила записувати почуте у той день. Усі дванадцять олівців затупилися; на мене чекала серйозна операція — нагострити їх. Один за одним вставляла я кінчики у стругачку. Якщо обертати ручку цього пристрою повільно, то інколи остружки, звиваючись, але не розриваючись, можуть звиснути аж до кошика для паперів; але сьогодні я була втомлена, й вони увесь час ламалися під власною вагою.

Думки про почуте не покидали мене. Я пройнялася симпатією до Хазяйки і Джона-копача. Чарлі та Ізабель мене дратували. Лікар і його дружина діяли з найкращих міркувань, але мені здавалося, що їхнє втручання у життя двійнят добром не скінчиться.

Самі ж двійнята були для мене загадкою. Я знала, що про них думали інші люди. Джон-копач уважав, що вони не вміють як слід говорити; Хазяйка була переконана, що двійнята не сприймають навколишніх як живих істот; селяни ж дотримувалися думки, що дівчата несповна розуму. Не знала я одного — і це було аж надто цікаво: якої думки була про них сама оповідачка? Міс Вінтер була наче блуклива точка в центрі свого оповідання. Спочатку вона говорила про них, а нещодавно з’явилися ми; але вона ніколи не вживала займенника я, і його відсутність мене спантеличувала.

Знаю, якою була б її відповідь, якби я в неї спиталася про це. «Міс Лі! Ми ж домовлялися!..» Мені вже доводилося ставити їй запитання про ту чи іншу подробицю історії; інколи письменниця відповідала, та коли їй не хотілося цього робити, вона знов і знов нагадувала мені про нашу домовленість. «Не дурити. Не забігати наперед. Не ставити запитань».

Довгий час я мирилася з тим, що мені не вдавалося задовольнити моєї цікавості, але того вечора трапилося дещо, що дозволило пролити певне світло на питання, яке мене турбувало.

Не встигла я прибрати зі столу і взятися до пакування валізи, як у двері постукали. Я відчинила й побачила в коридорі Джудіт.

— Міс Вінтер цікавиться, чи не маєте ви трохи часу, щоби з нею ненадовго зустрітися?

Це в такий спосіб Джудіт переклала мені значно різкішу фразу, яка мала звучати так: «Приведіть до мене міс Лі, і негайно!» — я в цьому аніскілечки не сумнівалася.

Склавши блузку і запхавши її до валізи, я рушила до бібліотеки.

Міс Вінтер сиділа у своїй звичній поважній позі біля палаючого каміна, але окрім його полум’я, іншого освітлення в кімнаті не було, тому в бібліотеці було темно.

— Може, світло увімкнути? — спиталася я, стоячи у дверях.

— Не треба.

Ці слова долетіли до мене наче здалеку, і я вирішила підійти до міс Вінтер ближче. Віконниці були розчинені, і чорне небо, всіяне цяточками зірок, відбивалося у дзеркалах. Наблизившись до письменниці, у миготливому світлі від каміна я помітила, що вона про щось глибоко замислилася й не звертає на мене уваги. Я мовчки сіла у своє крісло і, заколисувана теплом вогню, почала розглядати нічне небо, що відбивалося у дзеркалах бібліотеки.

Так минуло п’ятнадцять хвилин. Міс Вінтер про щось розмірковувала, я мовчки чекала.

Нарешті вона заговорила.

— Вам доводилося бачити портрет Діккенса в його кабінеті? Здається, портрет написав такий собі Басс. Я десь маю копію, коли знайду, то покажу вам. Так от. На цьому портреті письменник дрімає, відсунувши стілець від столу. Очі його заплющені, борода лежить на грудях. На ногах капці. Довкола ж його голови у повітрі плавають, немов у сигарному димі, головні персонажі його книжок. Деякі юрмляться над паперами, що лежать на столі, деякі «висять» позаду голови письменника, деякі спустилися донизу, наче сподіваючись стати ногами на підлогу. А чом би й ні? Усі вони намальовані так само чітко, як і сам письменник, тож чому б їм не бути так само реальними, як і він? Ці персонажі набагато реальніші, ніж книжки на полицях, — книжки на картині ледь означені тоненькими лініями то тут, то там, місцями ж їхні контури взагалі сходять нанівець… Ви можете спитати: а чому це мені раптом пригадався цей портрет? Тому, що він здається мені відображенням мого життя. Я зачинилася від світу за дверима