Читати книгу - "Тарас Бульба"

очей речі чи коли його власна рука мала достатню вагу і силу. Але цегла не знайшла охочих і в’їхала без перешкод до головної міської брами. Бульба в своїй вузькій клітці міг чути тільки гомін, галас фурманів і нічого більше. Янкель, підскакуючи на своєму короткому, припалому порохом рисаку, завернув, покружлявши добре, у темну вузеньку вуличку, що називалася Брудною і також Жидівською , бо тут справді перебували жиди з усієї Варшави. Ця вулиця дуже скидалася на вивернуту середину заднього двору. Сонце начебто і зовсім сюди не заглядало. Геть почорнілі дерев’яні будинки, з безліччю перекинутих із вікон жердин, ще збільшували темряву. Де-н‘е-де червоніла поміж ними цегляна стіна, та й та в багатьох місцях перетворювалась на зовсім чорну. Іноді тільки згори обштукатурений шмат стіни, осяяний сонцем, блищав сліпучою для ока білизною. Тут усе складалося із сильних різкостей: труби, ганчір’я, шкаралуща, викинуті розбиті казани. Всякий, що тільки було в нього негодящого, викидав на вулицю, даючи перехожим можливість усі свої почуття задовольняти цим непотребом. Вершник на коні трохи не доставав рукою жердин, перекинутих через вулицю з одного будинку до другого, де висіли жидівські панчохи, короткі штанцята і копчена гуска. Іноді досить гарненьке личко жидівки, прикрашене потемнілими бусами, виглядало з ветхого віконця. Купа жиденят, замурзаних, обдертих, з кучерявим волоссям, галасувала і качалася в болоті. Рудий жид з ластовинням по всьому обличчю, що скидався на горобине яйце, визирнув з вікна, зараз же заговорив з Янкелем своєю тарабарською говіркою, і Янкель одразу заїхав в один двір. Вулицею переходив другий жид, спинився, пристав до балачки, і коли вже Бульба видерся з-під цегли, він побачив трьох жидів, котрі балакали з великим запалом.

Янкель обернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у міській в’язниці, і хоч і важко буде вмовити сторожу, а проте він сподівається влаштувати йому побачення.

Бульба увійшов з трьома жидами до кімнати.

Жиди знову почали балакати між собою своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось, здавалося, страшно потрясло його: на грубому і байдужому обличчі його спалахнуло якесь палке полум’я надії — надії, що приходить іноді до людини в останньому ступені одчаю; старе його серце почало колотитися, як у молодого.

— Слухайте, жиди! — сказав він, і в словах його було щось захоплююче. — Ви все на світі можете зробити, з дна морського дістанете, і приказка каже, що жид і самого себе вкраде, якщо тільки вкрасти схоче. Визволіть мені мого Остапа! Дайте нагоду втекти йому від диявольських рук. Ось я цьому чоловіку обіцяв дванадцять тисяч червінців, — я додам ще дванадцять. Всі, що в мене є, дорогі келихи, закопане в землі золото, хату й останню одежину продам і укладу з вами контракт на все життя, з тим, щоб усе, що здобуду на війні, ділити з вами пополам.

— Ой, не можна, милий пане! не можна! — мовив, зітхнувши, Янкель.

— Ні, не можна! — каже другий жид.

Усі три жиди глянули один на одного.

— А спробувати, — мовив третій, боязко поглядаючи на обох інших, — може, Бог поможе.

Усі троє жидів заговорили по-німецькому. Бульба, як не наставляв вуха, нічого не міг угадати; він тільки часто чув слово «Мардохай» і більше нічого.

— Слухай, пане! — сказав Янкель, — треба порадитися з таким чоловіком, що ще й на світі такого не було. У-у! то ж такий мудрий, як Соломон; а як він вже нічого не зробить, то вже ніхто на світі не зробить. Сиди тут; ось ключ і не впускай нікого!

Жиди вийшли на вулицю.

Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконце на цей брудний жидівський проспект. Троє жидів поставали посеред вулиці й почали розмовляти досить запально; до них пристав скоро четвертий, нарешті п’ятий. Він чув знову повторюване: «Мардохай, Мардохай!» Жиди все поглядали в один бік вулиці; аж от із кінця її, з-за якогось поганенького будиночка, з’явилася нога в жидівському черевикові і замаяли поли лапсердака. «А, Мардохай! Мардохай!» — закричали всі жиди разом. Худий жид, трохи коротший за Янкеля, але набагато більше зморщений, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячої купки, і всі навперейми хапалися оповідати йому, причому Мардохай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас здогадувався, що мова йде про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік і, піднімаючи поли лапсердака, засував руку до кишені і виймав якісь брязкальця, причому показував препогані свої панталони. Аж під кінець всі жиди зняли такий галас, що жид-вартовий мусив був подати знак, щоб мовчали, і Тарас уже почав побоюватися за свою безпеку, та, згадавши, що ці люди й не можуть деінде бесідувати, як на вулиці, що їхньої мови й сам диявол не втне, він заспокоївся.

За кілька хвилин жиди всі разом увійшли до його кімнати. Мардохай приступив до Тараса, поплескав його по плечу й промовив: «Коли ми та Бог схочемо зробити, то вже буде так, як треба».

Тарас подивився на цього Соломона, що такого ще на світі не було, і отримав якусь надію. Справді, вигляд його міг викликати якусь довіру: верхня губа була в нього просто страховище: товщина її, безперечно, збільшилася від сторонніх причин. У бороді у цього Соломона було тільки п’ятнадцять волосин, та й то з лівого боку. На обличчі в Соломона було стільки знаків від побоїв, здобутих за спритність, що він їм, певна річ, і лік втратив і звик їх мати за родимі плями.

Мардохай пішов разом з товаришами, сповненими подиву за його мудрість. Бульба зостався сам. Він переживав чудне, небувале: вперше в житті він відчував неспокій. Душа його була в гарячковому стані. Він не був той колишній, непохитний, твердий, як дуб; він був тепер малодушний, він був тепер слабкий. Він здригався від кожного шереху, на кожну нову жидівську постать, що показувалася в кінці вулиці. У такому стані перебув він цілий день; не їв, не пив, і очі його не відривалися ні на мить від невеличкого віконця на вулицю. Нарешті вже пізно ввечері з’явився Мардохай і Янкель. Серце Тарасове завмерло.

— Що? вийшло? — спитався він з нетерплячкою дикого коня.

Але, перш ніж жиди наважилися відповідати, Тарас помітив, що в Мардохая бракує останнього локона, що хоч і нечепурно, а