Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Та похитала головою.

А попереду, недалеко від них, обслуга взялася штовхати. Дерев’яний міст із гучним скреготом йшов по камінню, висуваючись над прірвою в бік паршенді, що застигли в очікуванні. Ті затягли ту ж неприємну бойову пісню, яку заводили щоразу, коли бачили Каладіна в його імпровізованих обладунках.

Вони виглядали нетерплячими, злютованими, смертоносними. Їм кортіло крові. Паршенді накинуться на обслугу й пошматують її, а тоді скинуть міст — разом із трупами — у безодню під ними.

«Це відбувається знову, — подумав напівпритомний, приголомшений Каладін. І мимоволі зіщулився, спустошений та очманілий. — Мені не дістатися до них. Вони загинуть. Просто на моїх очах. Туккс. Мертвий. Нельда. Мертва. Ґошел. Мертвий. Даллет. Ценн. Мапа. Данні. Мертві. Мертві. Мертві…

Тіен.

Мертвий».

Він лежав, згорнувшись клубком, у заглибині в камені. Удалині гриміла битва. Його оточувала смерть.

І на мить він знову перенісся туди — у той найжахливіший із днів.

* * *

Щосили тримаючи спис, Каладін продирався крізь лайку, крики та сутички — хаос війни. Свій щит він загубив. І йому слід було б знайти десь інший. Бо як же йому без щита?

То була його третя справжня битва. Він провів в Амарамовій армії всього кілька місяців, але Гартстоун устиг залишитись неначе в іншому житті. Хлопець добувся до заглибини в камені й, уривчасто дихаючи, зіщулився там, привалившись спиною до схилу, а пальці все ще стискали ослизле ратище. Його трясло.

Раніше він і гадки не мав, якою ідилією було їхнє життя. Далеко від війни. Далеко від смерті. Далеко від цих криків, від какофонії металу, що вдаряє об метал, об дерево, об плоть. Хлопчина міцно зажмурився, намагаючись відтіснити реальність.

«Ні, — подумалося йому. — Розплющ очі. Не дай їм так легко знайти тебе й убити».

Він примусив себе розтулити повіки, а тоді обернувся й визирнув зі схованки, окидаючи поглядом поле бою, яке скидалось на справжнє місиво. Битва точилася на просторому схилі. Тисячі людей з обох сторін змішалися в купу й убивали. Як міг хто-небудь слідкувати за чимось серед цього безумства?

Армія Амарама — Каладінова армія — намагалася втримати висоту. Інше військо, також алетійське, старалося відбити її в них. От і все, що він знав. Ворог, здавалося, переважав їх за чисельністю.

«З ним усе буде добре, — думав хлопчина. — Неодмінно буде!»

Однак переконати себе в цьому не надто вдавалося. Тіенова служба на посаді вістового протривала недовго. Йому сказали, що приплив новобранців знизився, і кожна рука, здатна втримати спис, була на рахунку. З нього та решти старших за віком хлопчиків-вістових укомплектували кілька загонів глибокого резерву.

Далар запевняв, що ті навряд чи коли знадобляться. Напевно. Якщо лише армії не загрожуватиме серйозна небезпека. А коли вони опинились в оточенні на вершині стрімкого пагорба, а їхні ряди змішалися — це серйозна небезпека?

«Вибирайся нагору», — сказав він собі, кидаючи погляд уверх по схилу. Там і досі майорів штандарт Амарама. А значить, їхні солдати трималися. Та все, що зміг розгледіти Каладін, — це вируючу масу жовтогарячих мундирів, серед яких там-сям траплялися темно-зелені вкраплення.

Хлопець припустив угору схилом пагорба. Він не обертався на крики зустрічних воїнів і не придивлявся, дружні вони чи ворожі. На його шляху ховалися, втягуючись, латки трави. Каладін перечепився об кілька трупів та обігнув пару деревин вагобрубка, уникаючи місць, де велися сутички.

«Це тут», — подумав він, помітивши попереду групу списників, які насторожено пильнували, вишикувавшись у шеренгу. Зелені мундири. Колір Амарама. Хлопець кинувся до них, і солдати пропустили його.

— Ти з якого загону, воїне? — запитав приземкуватий світлоокий з аксельбантами командира невисокого рангу.

— Знищеного, сер, — заледве видобув Каладін. — Усі мертві. Ми входили до роти ясновельможного Ташліна й…

— Ти ба! — промовив той, обертаючись до вістового. — Це вже третє підтвердження, що Ташлін загинув. Попередьте котрийсь Амарама. Східний фланг поступово ослаблюється, — тоді глянув на Каладіна. — А ти марш у резерв — отримаєш нове призначення.

— Слухаю, сер, — відповів хлопчина, ціпеніючи. Він зиркнув униз — туди, звідки прибіг. Схил був завалений трупами, переважно в зеленому. Просто в нього на очах перехопили й знищили трійцю солдатів, які мчали до вершини.

Ніхто з тих, котрі стояли нагорі, не поспішив їм на допомогу. Каладін і сам міг ось так полягти ні за цапову душу — і то за лічені ярди до порятунку. Він розумів, що, напевно, зі стратегічного погляду та шеренга солдатів мала утримувати свою позицію. Але це здалося такою бездушністю!

«Треба знайти Тіена», — подумав він, відбігаючи в бік місця збору резерву з північного краю широкої вершини. Але знайшов там тільки не менший безлад. Із купок скривавлених, напівпритомних людей комплектували нові загони та знову посилали вперед — на поле битви. Каладін протискався між ними, шукаючи підрозділ, сформований з колишніх хлопчиків-вістових.

Проте спочатку наштовхнувся на Далара. Довготелесий трипалий сержант резерву стояв біля високої щогли, на кінці якої полоскалися двійко трикутних вимпелів. Він розподіляв щойно набрані поповнення між ротами, які несли найбільші втрати, ведучи бій унизу. Каладін і досі чув їхні крики.

— Гей, ти, — гаркнув Далар, тицьнувши в Каладіна пальцем. — Переформування підрозділів — це туди. Кроком руш!

— Я повинен знайти загін, створений із хлопчиків-вістових, — пояснив той.

— А нащо — поглинь його Геєна — він тобі?

— А мені звідки знати? — відповів Каладін, стенувши плечима й намагаючись зберігати спокій. — Що наказали, те й виконую.

Далар фиркнув:

— Шукай роту ясновельможного Шелера. Вона на південно-східному краї. Можеш…

Та Каладін уже мчав туди. Цього не повинно було статися. Тіен мав залишатися в безпеці. Прародителю бур — ще ж навіть чотирьох місяців не минуло!

Він дістався до південно-східного краю вершини та розшукав штандарт, що майорів на чверть дорозі вниз по схилу. Непроглядно-чорний диґліф читався «шеш лерел» — рота Шелера. Вражений власною рішучістю, Каладін кинувся повз солдатів, які охороняли верхів’я пагорба, і знов опинився на полі битви.

З цього боку справи здавалися кращими. Рота Шелера втримувала займану позицію, хоча й під натиском значних сил противника. Каладін кинувся схилом униз, подекуди сковзаючи — слизькаючись на крові. Його страх зник, поступившись місцем неспокою за брата.

Він дістався вишикуваних лав якраз у ту мить, коли ворожі загони ринули в атаку. Хлопець намагався проскочити в тил, щоб розшукати